Гюстав Флобер - Саламбо

Бувало, несподівано він зникав; переступав вояків, що спали під зоряним небом, закутавшись у плащі, сідав на коня і за дві години був уже під Утікою в Спендієвому наметі.

Спершу він говорив про облогу, та мчав сюди, щоб спочити душею, погомонівши про Саламбо. Спендій починав його умовляти:

— Скинь із душі своєї оте ганебне страждання. Колись ти корився наказам інших, тепер ти сам стоїш на чолі цілого війська, і якщо ми й не подолаємо Карфагена, то провінції нам таки віддадуть, і ми будемо царями.

Але ж чому володіння заїмфом не принесло їм і досі перемоги? Спендій уважав, що треба чекати.

Мато гадав уже, ніби покривало може явити свою силу тільки людям ханаанського племені, і з лукавством справжнього варвара міркував собі: «Виходить, покривало нічого мені не допоможе; але ж і карфагенці втратили його, то вже й вони не матимуть від нього підмоги».

Тоді йому запала в голову інша думка: він боявся, що, поклоняючись лівійському богові Аптукнусу, він зневажає Молоха; тому несміливо запитав у Спендія, котрому з них треба принести людську жертву.

— Принеси обом! — усміхаючись, відповів Спендій.

Мато, не розуміючи такої байдужості, подумав, що грек має якогось духа-заступника, та не хоче про нього говорити.

Сила всіляких культів, так само і народів, змішувалася в варварському війську, і вояки шанували воднораз зі своїми й чужих богів, боячись їхньої кари. Багато хто до своєї релігії додав чужі обряди. Навіть не поклоняючись зорям, приносили жертву тим світилам, котрі могли накликати погибель або визволити з біди; невідомий амулет, випадково знайдений під небезпечну хвилину, ставав божеством; бувало, обожнювали звичайне собі ім’я і повторювали його, навіть не задумуючись над тим, що воно означає. Проте, пограбувавши безліч храмів, перебачивши немало народів і кривавих боїв, багато хто втрачав будь-яку віру, крім віри в долю та в неминучу смерть, і вони засипали щовечора безтурботно, як дикі звірі. Спендій ладен був наплювати на статую Юпітера Олімпійського, одначе боявся голосно говорити в темряві і щоранку взував спершу тільки праву ногу.

Спендій будував біля Утіки довгу чотирикутну терасу. Та що вище вона зводилась, то вищав і фортечний вал навколо міста; що руйнували одні, те відразу ж споруджували другі. Спендій беріг своїх вояків, обмірковував плани наступу, пригадував воєнні хитрощі, про які чував колись, мандруючи по світу.

Невідомо було, чому не вертався Нар-Гавас. Це непокоїло варварів.

Ганнон підготувався нарешті до воєнних дій. Якось темної ночі, коли не світив місяць, він переправив плотами через Карфагенську затоку своїх слонів та вояків. Тоді, щоб не зіткнутися з Автарітом, вони обійшли гору Теплих Вод і посувалися так повільно, що замість несподівано заскочити варварів уранці,— як на те й сподівався суфет, — дісталися туди аж на третій день, коли сонце вже підбилося височенько.

Перед Утікою, зі східного боку, лежала рівнина, що тяглася до великої Карфагенської лагуни; за нею під прямим кутом пролягала між двома горбами долина, що раптом уривалась. Варвари стали табором далі, ліворуч, заступивши дорогу до порту; вони спали по своїх наметах (саме того дня і варвари, й оборонці міста, занадто стомлені, щоб воювати, спочивали), як несподівано із-за горбів показалося карфагенське військо.

По флангах ішла озброєна пращами обозна обслуга. Першу лаву становила гвардія легіону в золотих лускуватих панцерах, на важких конях без грив, без шерсті, без вух, із срібним рогом посеред лоба, щоб вони скидалися на носорогів. Між ескадронами юнаки в невеличких шоломах розмахували ясеновими дротиками, тримаючи по одному в кожній руці; позаду сунула важка піхота, озброєна довгими списами. Всі оті крамарі поначіплювали на себе якомога більше зброї: дехто мав аж два мечі, списа, булаву і сокиру; інші, ніби ті дикобрази, були наїжачені стрілами, і руки їхні розчепірювались над панцерами з рогових чи залізних пластинок. В кінці показалося високе громаддя бойових машин: каробалісти, онагри, катапульти і скорпіони похитувалися на колісницях, що їх тягли запряжені мули та четверики волів; і що ширше розгорталася армія, то квапливіше бігали туди й сюди захекані начальники, віддаючи накази, шикуючи лави, підтримуючи між ними належну відстань. Старійшини, призначені на командирів, виступали в пурпурових шоломах з пишними торочками, що плутались у ременях котурнів. їхні нарум’янені лиця вилискували під величезними шоломами із зображеннями богів; щити були по краях оздоблені слоновою кістю, вкритою коштовним камінням, і здавалося, ніби то пливуть по мідних стінах сонця.