Гюстав Флобер - Саламбо

За останні війни податки ті подвоїлись, і мало не всі міста Лівії перекинулись до Регула. Як кару з них заправили тисячу талантів, двадцять тисяч биків, триста мішків золотого піску та величезну кількість збіжжя, а ватажків племен або розіп’яли на хрестах, або кинули на з’їжу левам.

Найдужче ненавидів Республіку Туніс. Стародавніший за метрополію, він не міг простити Карфагенові його величі. Стоячи проти його мурів, Туніс причаївся в болоті над водою і позирав на нього хижо, по-гадючому. Ні заслання, ні тортури, ані пошесті не ослабили його. Він став на бік Архагата, Агафоклового сина. Саме в Тунісі поїдачі нечисті дістали собі зброю.

Ще не встигли вирушити в дорогу посланці варварів, а вже провінції охопила радість. Не чекаючи дальших подій, подушили в лазнях управителів та урядовців, що їх настановила Республіка, подіставали заховану в печерах стару зброю; рала перековували на мечі; діти на порогах гострили списи, а жіноцтво віддавало намиста, персні, сережки — все, що могло допомогти знищити Карфаген. Кожному хотілося докинути й свою частку. По селах зносили в’язками списи, вивершуючи з них цілі стіжки, ніби з кукурудзяних снопів. Приводили худобу, здавали гроші. Мато, з намови Спендія, негайно виплатив решту належної найманцям платні і за те проголошений був головним начальником, шалішимом варварів.

Саме тоді на допомогу найманцям до війська юрбами ринув люд. Спершу з’явилися люди з тамтешніх племен, а за ними — раби, що працювали по селах. Згодом захопили каравани негрів і озброїли їх; а купці, що простували на Карфаген, сподіваючись певнішого зиску, пристали й собі до варварів. Невпинно прибували численні загони. З акропольського узвишшя видно було, як зростає військо.

На покрівлі акведука вартували легіонери. Там, на певній відстані один від одного, стояли мідні казани, де кипів асфальт. Внизу, на рівнині, вирували великі збурені товпища. Вони трималися невпевнено, охоплені тією тривогою, яка завжди поймає варварів перед фор темними мурами.

Утіка та Гіппо-Заріт не приєдналися до їхньої спілки. Фінікійські колонії, такі самі як і Карфаген, вони мали самоврядування і в усіх угодах з Республікою домагалися пунктів, що гарантували б їм незалежність. Проте, поважаючи свою дужчу сестру, що заступалася за них, вони не вірили, щоб ота навала варварів перемогла Республіку. Тим-то й воліли триматися нейтралітету і жити в мирі та спокої.

Проте з огляду на їхнє географічне положення варвари прагнули прибрати ці колонії до своїх рук. Річ-бо в тім, що Утіка лежала в глибині затоки і з неї зручно було подавати Карфагенові допомогу. А коли б і впала Утіка, то Гіппо-Заріт, що лежав за шість годин плавби далі затокою, міг би її замінити; дістаючи постійну підтримку, Карфаген був би нездоланний.

Спендієві хотілося почати облогу Карфагена негайно. Нар-Гавас опирався; треба було спершу вдарити по кордонах. Так думали ветерани, а також сам Мато, і ухвалили, що Спендій піде на Утіку, а Мато — на Гіппо-Заріт; третя частина війська, опираючись на Туніс, мала захопити Карфагенську рівнину. За те брався Автаріт. Щодо Нар-Гаваса, то він повинен був повернутися в своє царство, привести звідти слонів і зі своєю кіннотою захопити шляхи.

Дізнавшись про цю постанову, жінки зчинили страшенний галас; вони заздалегідь гострили зуби на коштовності карфагенянок. Та й лівійці обурювались: мовляв, їх закликали іти на Карфаген, а тепер женуть назад. Вирушили майже самі найманці. Загін Мато складався з його земляків, із іберійців, лузітанців, вояків, що прибули зі сходу та островів; а всі, хто говорив грецькою мовою, потяглися за Спендієм, шануючи його розум.

Карфагенці дивом дивувалися, побачивши, що військо раптом заворушилось; воно простяглеся шляхом на Утіку, попід Аріанською горою, з боку моря. Частина його залишилась перед Тунісом, решта зникла з очей, потім — знову з’явилася по той бік затоки, на узліссі, та й поринула в хащах.

Було тих найманців, певне, десь близько вісімдесяти тисяч. З усього видно, двоє тірських міст не зможуть перед ними встояти і найманці знову повернуть на Карфаген. Чимала частина війська вже відрізала його від підлеглих володінь; найманці захопили перешийок, і місто невдовзі загине з голоду. Місто неспроможне було існувати без провінцій, бо громадяни його не платили податків, як у Римі. Карфагенові бракувало генія політичного. Безугавна жадоба зиску стояла на заваді тій розважливості, яку породжує високе честолюбство. Ніби та галера, що стоїть на якорі серед лівійських пісків, Карфаген тримався тільки людською працею. Народи, як морські хвилі, бурхали довкола нього, і найменша буря хитала цю грізну споруду.