Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Ці вісті одразу порушили добрі стосунки між князем і його гостями, бо не тільки два прибулі рицарі, але й Гуго де Данфельд, і Зігфрід де Леве почали настирливо домагатися у князя, щоб він кінець кінцем задовольнив справедливі вимоги Ордену, звільнив границю від драпіжника й покарав його за всі провини. Особливо наполягав Гуго де Данфельд, що мав давні порахунки з Юрандом, спогад про які пік його болем і соромом,— він майже з погрозою допоминався помсти.

Скарга буде надіслана до великого магістра,— казав він,— і якщо ми не доб'ємось справедливості від вашої княжої милості, то він сам здолає знайти її, хоч би на захист цього розбійника стала вся Мазовія.

Якої ж ви домагаєтесь справедливості? Якби Юранд напав на вас першим, попалив села, загарбав худобу та побив людей, тоді б я, певно, викликав його на суд і призначив би йому кару. Але ж ваші самі на нього напали. Ваш староста дав на допомогу кнехтів, а що зробив Юранд? Він навіть прийняв виклик і тільки вимагав, щоб люди були відведені. Як же мені його за це карати чи судити? Ви зачепили страшного войовника, якого всі бояться, і самі накликали на себе поразку,— то чого ж ви хочете? Невже я повинен наказати йому, щоб він не боронився, коли вам заманеться на нього напасти?

Не Орден на нього напав, а гості, чужі рицарі, — відказав Гуго.

За гостей відповідає Орден, а до того ж, з ними були кнехти з любавської залоги.

—Не міг же староста віддати гостей на заріз? Тоді князь звернувся до Зігфріда і сказав:

—Дивіться, на що перетворюється справедливість в ваших устах. Невже ваші крутійства не ображають бога?

Але суворий Зігфрід відповів:

Пан де Бергов мусить бути випущений з неволі, бо представники його роду займали високі пости в Ордені й багато чим прислужилися хрестові.

А за смерть Майнегера треба помститись,— додав Гуго де Данфельд.

Почувши це, князь одгорнув волосся за вуха і, вставши з лави, з зловісним обличчям ступив кілька кроків до німців, але, видно, згадав, що вони його гості, і стримався, далі поклав руку на плече Зігфріда і сказав:

Слухайте, старосто: ви носите на плащі хрест, отож скажіть мені по совісті — заради цього хреста! — справедливо вчинив Юранд чи несправедливо?

Пан де Бергов має бути випущений з неволі,— відповів Зігфрід де Леве.

На хвилину зайшло мовчання, потім князь промовив:

—Господи, дай мені терпіння!

А Зігфрід говорив далі різким голосом, немов рубав мечем:

—Та кривда, що спіткала нас в особі наших гостей — тільки новий привід для скарги. Відколи існує Орден, ніколи ні в Палестині, ні в Семиградді, ні в поганській досі Литві жодний із звичайних воїнів не заподіяв нам стільки зла, скільки заподіяв оцей розбійник із Спихова! Ваша княжа милость! Ми жадаємо справедливості й кари не за одну кривду, а за тисячу, не за одну бійку, а за п'ятдесят, не за один раз пролиту кров, а за цілі роки таких злочинів, за які вогонь небесний повинен був спопелити це безбожне кубло жорстокості й підступності. Чий стогін волає до бога про відплату? Наш! Чиї сльози? Наші! Даремно ми подавали скарги, даремно просили суду. Наших вимог ніколи не задовольняли!

Почувши це, князь похитав головою і відповів:

—Гей! Колись хрестоносці не раз гостювали в Спихові, і Юранд не був вашим ворогом, поки його люба дружина не сконала у вашому зашморгу. А скільки разів ви зачіпали його самі, як оце й тепер, аби знищити за те, що викликав і перемагав ваших рицарів? Скільки разів насилали на нього розбійників або влучали його з самострілів у бору? Правда, він нападав на вас, бо його пекла помста,— а хіба ви, або рицарі, котрі сидять на ваших землях, не нападали на мирних людей у Мазовії, не займали худоби, не палили сіл, не мордували чоловіків, жінок і дітей? І коли я скаржився магістрові, він одповідав мені з Мальборга: «Це звичайна пригранична сваволя!» Дайте мені спокій! Не личить вам скаржитись. Адже ви схопили мене самого, беззбройного, в мирний час, на моїй власній землі,— і коли б не побоялись краківського короля, то, може б, я й досі стогнав у ваших підземеллях. Так ви віддячили мені, людині, яка походить з роду ваших благодійників. Дайте мені спокій, бо не вам говорити про справедливість!

Почувши це, хрестоносці з досадою перезирнулись, їм було неприємно й соромно, що князь при панові де Фурсі згадав про подію в Злоториї, тому Гуго де Данфельд, щоб припинити цю розмову, сказав:

— 3 вашою княжою милостю трапилась помилка, яку ми виправили не з страху перед краківським королем, а задля справедливості... А за приграничну сваволю наш магістр не може відповідати, бо в усіх на світі королівствах є бешкетники, які сваволять на границях.