Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—Між ним і Орденом — мир: не вдарить!

—Воно-то мир, але ж ми перші його порушимо. Залог наших проти мазурів не вистачить.

—То магістр оступиться за нас, і буде війна. Данфельд знову наморщив лоба й задумався.

Ні, ні! —сказав він через деякий час—Якщо вдасться, то магістр у душі буде радий... До князя підуть посли, почнуться переговори, і нам усе минеться безкарно. Але якщо yас розіб'ють, Орден за нами не оступиться і війни князеві yе оголосить... Інакшого б на це треба магістра... За князем стоїть польський король, а з ним магістр yе воюватиме...

Але ж ми захопили Добжинську землю, то, видно, нам Краків не страшний.

Тоді був привід... Князь Опольський... Ми взяли її ніби в заставу, та й то...

Данфельд озирнувся навколо і стиха додав:

Чув я в Мальборзі, що коли б поляки грозили війною, то ми ту Добжинську землю віддали б.

Ех! — вигукнув брат Ротгер.— Якби з нами був Маркварт Зальцбах або Шомберг, котрі видушили Вітольдових щенят,— ті дали б ради Юрандові. Хто такий Вітольд? Намісник Ягелла, великий князь, а проте Шомбергові, який видушив Вітольдових дітей, нічогісінько не було!.. Справді-таки, мало у нас людей, які вміють на все знайти спосіб...

Почувши це, Гуго де Данфельд сперся ліктями на стіл, поклав голову на руки й надовго замислився. Раптом очі його заблищали, він за звичкою витер долонею мокрі товсті губи і сказав:

—Хай буде благословенна та хвилина, в яку ви, побожний брате, згадали ім'я мужнього брата Шомберга.

— А що хіба? Невже ви щось придумали? — спитав Зігфрід де Леве.

Кажіть швидше! — вигукнули брати Ротгер і Готфрід.

Слухайте,— почав Гуго. — Тут є Юрандова дочка, єдина його дитина, яку він любить над усе.

—Є! Знаємо її. Любить її і княгиня Ганна Данута.

—Так. Отож слухайте. Якби ми її викрали, Юранд віддав би за неї не тільки Бергова, а й усіх невільників, самого себе, ще й Спихов на додачу!

— Клянусь кров'ю святого Боніфація, пролитою в Докумі! — вигукнув брат Готфрід.—Так воно й було б, як ви кажете!

Потім усі замовкли, немов налякані сміливістю і трудністю задуманого злочину. Аж через деякий час брат Ротгер звернувся до Зігфріда де Леве:

— Ваш розум і досвідченість дорівнюють вашій мужності,— сказав він,— яка ваша думка про це?

Думаю, що справа варта того, щоб про неї подумати.

Дівка — придворна княгині,— вів далі Ротгер, — навіть більше, майже любима дочка. Подумайте, побожні браття, який зчиниться галас.

Гуго де Данфельд засміявся.

Самі ж ви казали,—мовив він,— що Шомберг витруїв чи видушив Вітольдових дітей, а що йому зробили? Галас вони зчиняють з найменшого приводу, а коли б ми послали магістрові Юранда на цепу, то швидше б заслужили нагороду, ніж кару.

Так,— озвався де Леве,— нагода для нападу є. Князь виїжджає, Ганна Данута залишається тут з двірськими дівчатами. Проте напад на княжий двір у мирний час — це не жарти. Княжий двір — не Спихов. Це вийде знов, як у Злоториї! Знов підуть скарги До всіх королів і до папи на насильства Ордену, знов почне погрожувати проклятий Ягелло, а магістр — ви ж його знаєте: він радий схопити, що можна, але війни з Ягеллом не хоче... Так! Зчиниться крик в усіх мазурських і польських землях.

—А тимчасом кості Юранда побіліють на гаку,— відказав брат Гуго.— Хто ж вам каже, щоб її викрадати тут, з-під боку княгині?

Але ж і не з Цеханова, де, крім шляхти, є триста лучників.

Також ні. А хіба Юранд не може захворіти і прислати за дівкою людей? Княгиня тоді не зможе їй заборонити їхати, а коли дівка в дорозі пропаде, хто скаже мені або вам: «Ти її викрав!»

Еге! — нетерпляче відповів де Леве.— Але ж зробіть так, щоб Юранд захворів і викликав дівку...

Гуго переможно усміхнувся й відказав:

—У мене є золотар, який за злодійство вигнаний з Мальборга й оселився в Щитні; він зуміє зробити яку завгодно печать. Є і люди — мазурського походження, але наші піддані... Невже ви й досі не розумієте мене?..

—Розуміємо! — радісно вигукнув брат Готфрід. А Ротгер підняв руку вгору і сказав:

—Хай тобі бог помагає, побожний брате, бо ні Маркварт Зальцбах, ні Шомберг не знайшли б кращого способу.

Потім він примружив очі, немов хотів побачити щось вдалині.

—Бачу Юранда, — сказав чернець,— як він із зашморгом на шиї стоїть під Гданською брамою в Мальборзі і як наші кнехти гамселять його ногами...

—А дівка стане служкою Ордену,— додав Гуго. Почувши це, де Леве подивився на Данфельда, який,

знов утерши собі долонею губи, сказав: