Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Переклад з польської Степан Ковганюк

У Тинці, в корчмі «Під Лютим Туром», що належала абатству, сиділо кілька чоловік і слухало розповідь бувалого воїна, який прибув з далеких країв і розказував їм про пригоди, що їх зазнав на війні та в мандрах. Був той чоловік бородатий, у розквіті сил, плечистий, майже велетень, але змарнілий; волосся мав зібране під понтлик — внизану бісером сітку; на ньому блищав шкіряний кубрак з пругами, витисненими панцером, поверх кубрака — пас, весь з мідних клямр; за пасом — ніж у рогових піхвах, а при боці — короткий дорожній меч.

Коло нього за столом сидів юнак з довгим волоссям і веселим поглядом, мабуть, його товариш або, може, зброєносець, бо одягнений був також по-дорожньому — в такий самий шкіряний кубрак з вм'ятинами від панцера. Решту товариства становили двоє землян з-під Кракова та троє городян у червоних складаних шапках, тонкі верхи яких звисали набік аж до ліктів.

Хазяїн німець, у блідожовтому ковпаку з зубчастою облямівкою внизу, наливав їм з коновки в череп'яні кухлі міцне пиво і з цікавістю слухав воєнних пригод.

Але ще з більшою цікавістю слухали городяни. В ті часи ненависть, що панувала за Локєтка між городянами й рицарями-землянами, вже значно пригасла, і городяни почували себе набагато вільніше, ніж у пізніші століття. Тоді ще цінили їхню готовність ad concessionem pecuniarum. Тому не раз можна було бачити, як купці пили в корчмах запанібрата з шляхтою. Їх приймали навіть охоче, бо вони були грошовиті і звичайно платили за гербоносців.

Отож вони сиділи й тепер та розмовляли, часом підморгуючи господареві, щоб налив у кухлі.

Значить, шляхетний рицарю, ви чимало світу побачили? — сказав один з купців.

Небагато з тих, що оце зараз з'їжджаються з усіх країв до Кракова, бачили стільки, — відповів прибулий рицар.

А з'їдеться їх немало,— вів далі городянин. — Велике то свято й велике щастя для королівства! Кажуть, і то таки правда, що король звелів заслати ложе королеви шитою перлами парчею і поставити над нею такий самий балдахін. Грища будуть та турніри, яких ще світ не бачив.

Куме Гамроте, не перебивайте рицаря, — мовив другий купець.

Я не перебиваю, куме Ейєртретере, тільки думаю собі, що й йому не завадить знати, що люди говорять, бо й сам він, певне, до Кракова їде. Сьогодні ми вже до міста не встигнемо,— позамикають брами, а ті гади, що в смітті заводяться, однак не дадуть спати, тож маємо час на все.

А ви на одне слово відповідаєте двадцятьма. Старієте, куме Гамроте!

Проте сувій вологого сукна ще вдержу під пахвою.

Мабуть, такого, що світиться, як сито.

Але дальшу суперечку перебив подорожній воїн, промовивши:

—Певне, що спинюся в Кракові, бо чув про турніри і радий буду спробувати в них своєї сили, та й мій небіж також, бо хоч він ще молодий та безвусий, проте не один панцер уже бачив на землі.

Гості глянули на юнака, який весело посміхнувся і, відгорнувши волосся за вуха, підніс до губів кухоль з пивом.

Тимчасом старий додав:

—Власне, хоч би ми й хотіли повернутись, то нема куди.

—Як так? — спитав один з шляхтичів. — Звідкіля ж ви і як вас звати?

Мене звуть Мацьком з Богданця; а цей хлопчина, син мого рідного брата, зветься Збишко. Герб наш — Тупа Підкова, а бойовий клич — Гради!

А де ж той ваш Богданець?

Еге! Краще питайте, пане брате, де він був, бо його вже нема. Ще під час війни Гжималітів з Наленчами спалили наш Богданець дотла, так що лишився тільки старий будинок, все чисто пограбували, а слуги порозбігались. Зосталася сама гола земля, бо й кмети, що жили по сусідству, повтікали далі в ліси. Відбудувалися ми з братом, батьком оцього підлітка, але наступного року все забрала вода. Потім брат помер, і я залишився сам з сиротою. Думав тоді: не всиджу! Бо саме подейкували про війну і про те, що Ясько з Олесниці, якого король Владислав послав до Вільни після Миколая з Москожова, набирає в Польщі рицарів. Був у мене один знайомий, достойний абат, родич наш, Янко з Тульчі; залишив я йому в заставу землю, а за одержані гроші купив сяку-таку зброю, коней — спорядився, як воно годиться, на війну; хлопцеві тоді було дванадцять років, посадив я його на лошака і гайда до Яська з Олесниці.

—З підлітком?

—Тоді він не був навіть підлітком, але силу мав ще змалечку. Коли йому було дванадцять років, обіпре бувало самостріл об землю, притисне животом і так корбою закрутить, що жодний англієць, яких ми бачили під Вільною, краще не натягне.