Генрик Сенкевич - Хрестоносці

— І кажете, пане, що вона не має рицаря?

Але не дочекався відповіді, бо в ту мить спів урвався. Один з піснярів, гладкий і важкий, раптом устав, і ослін перехилився набік. Дануся захиталась і розвела руки, та не встигла ні впасти, ні скочити додолу, бо Збишко, мов дикий кіт, метнувся вперед і підхопив її на руки.

Княгиня, що скрикнула було зо страху, потім засміялась і гукнула:

От і рицар Данусин! Вітаю тебе, юний рицарю, і віддай нам нашу любу співачку!

Спритно він її вхопив! — озвалися голоси придворних.

А Збишко тимчасом уже йшов до княгині, пригорнувши до грудей Данусю, яка обняла його одною рукою за шию, а другою підняла вгору лютню, боячись, щоб вона не роздушилась. Обличчя її було радісне й усміхнене, хоч трохи й злякане. Юнак, дійшовши до княгині, поставив перед нею Данусю, а сам став навколішки, підвів голову і сказав з незвичайною для його літ сміливістю:

—Нехай же буде так, як ви сказали, милостива пані! Час уже цій прекрасній панянці мати свого рицаря, та час і мені мати свою пані серця, вроду і цнотливість якої я прославлятиму, і для того, з вашого дозволу, хочу дати обітницю бути їй вірним все життя до самої смерті.

На обличчі княгині промайнуло здивування, але не від Збишкових слів, а від того, що все сталось так несподівано. Звичай рицарської обітниці не був, власне, польським, проте в Мазовії, що межувала з німецькими землями й часто бачила рицарів навіть з далеких країв, його знали краще, ніж в інших польських землях, і досить часто наслідували. Княгиня теж чула про нього раніш, ще при дворі свого великого батька, де всі західні звичаї вважалися законом і взірцем для найшляхетніших воїнів, отож у бажанні Збишка не побачила нічого такого, що могло б образити її або Данусю. Навпаки, вона зраділа, що люба її серцю дівчина починає привертати до себе рицарські серця й очі.

Отож вона повеселіла і звернулася до дівчини:

—Данусю! Данусю! Хочеш мати свого рицаря?

А ясноволоса Дануся спочатку тричі підскочила в своїх червоних черевичках, потім схопила княгиню за шию й почала гукати з такою радістю, ніби їй обіцяно якусь забаву, дозволену тільки для старших:

—Хочу! Хочу! Хочу!..

Княгині від сміху аж очі запливли сльозою, а разом з нею сміялися всі придворні; нарешті княгиня звільнилася з Данусиних рук і сказала Збишкові:

—Ну, давай обітницю, давай! На чому ж ти їй заприсягнешся?

Проте Збишко, що серед загального сміху лишався незворушно поважним, заговорив так само поважно, не встаючи з колін:

Присягаюсь їй, що як прибуду до Кракова, почеплю на заїзді свій щит, а на ньому об'яву, яку мені вчений клірик напише за всіма правилами: що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша з усіх панн на світі, які супроти неї ніщо. А хто цього не визнаватиме, з тим битимусь доти, поки сам не загину або він не загине, якщо не схоче здатися в неволю.

Добре! Видно, що рицарські звичаї ти знаєш, А ще що?

А ще, дізнавшись від пана Миколая з Длуголясу, що мати панни Юрандівни померла від руки німця з павиним гребенем на шоломі, присягаюсь зірвати кілька таких павиних гребенів з німецьких голів і покласти до ніг моєї пані серця.

Почувши це, княгиня споважніла і спитала:

—Не на жарт присягаєшся? Збишко. відповів:

— Хай поможе мені бог і святий хрест; а обітницю свою я в костьолі перед ксьондзом повторю.

—Похвали гідно з лютим ворогом народу нашого боротись, але жаль мені тебе, бо ти ще молодий і легко можеш загинути.

Тоді наблизився Мацько з Богданця, який досі, як людина старша тільки плечима здвигав; тепер він вирішив сказати і своє слово.

—Про це не турбуйтеся, милостива пані. Смерть у бою кожного може спіткати, а для шляхтича — старого чи молодого — вона навіть почесна. Але війна цьому юнакові не диво, бо хоч літ йому й недостачає, проте не раз уже траплялося йому битися на коні і пішим, списом і сокирою, довгим і коротким мечем, з щитом і без нього. Новітній це звичай, що рицар дівчині, яку вподобав, обітницю дає, та коли Збишко своїй павині чуби обіцяв, за те його не лаю. Ганяв він уже німців, нехай ще поганяє, а що від тої гонитви кілька голів трісне, то йому тільки більше слави буде.

—Бачу, що це неабиякий юнак,— сказала княгиня. Потім звернулася до Данусі:

—Сідай же на моєму місці, як найперша сьогодні особа; тільки не смійся, бо не гоже.

Дануся сіла на місці княгині, вона хотіла бути поважною, але голубі її оченята сміялися до Збишка, що стояв навколішках, і не могла стриматися, щоб не гойдати з радості ніжками.