Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—А якщо Юранд віддасться вам, ви випустите

дівку?

—Якби ми її випустили, то весь світ одразу дізнався б, що ми їх обох захопили,— відповів Данфельд.

—Що ж ви з нею зробите?

На це Данфельд нахилився до де Фурсі й, усміхнувшись, показав свої гнилі зуби.

—Про що ви питаєте? Про те, що ми зробимо з нею до чи після?

Але де Фурсі взнав, що хотів знати, і замовк. Деякий час він ще, здавалося, боровся з собою, а потім підвівся на стременах і сказав так голосно, що його чули всі чотири хрестоносці:

Побожний брат Ульріх фон Юнгінген, що є взірцем і окрасою рицарства, якось сказав мені: «Ще поміж стариками в Мальборзі можна знайти рицарів, гідних хреста, але ті, що сидять у приграничних командоріях, тільки ганьблять Орден».

Всі ми грішні, але господу нашому служимо,— відповів Гуго.

Де ж ваша рицарська честь? Богові служать не ганебними вчинками — хіба комусь іншому, а не спасителеві служите. Хто ж той ваш бог? Знайте ж, що я не тільки не візьму участі в цій справі, а й вам не дозволю...

—Чого не дозволите?

— Не дозволю обману, зради, ганьби, — Як же ви можете нам заборонити? В бою з Юрандом ви втратили своїх слуг і вози. Тепер вам доведеться жити тільки з ласки Ордену, і ви помрете з голоду, якщо ми вам не кинемо шматка хліба. До того ж, ви — один, а нас четверо, як же ви нам не дозволите?

—Як не дозволю? — повторив де Фурсі. — Можу заїхати до князя й попередити його, можу розголосити на весь світ про ваші заміри.

Хрестоносці перезирнулися між собою, й обличчя їх закам'яніли. Гуго де Данфельд пильно подивився в очі Зігфрідов де Леве, потім звернувся до пана де Фурсі:

Ваші предки,—сказав він, — не раз служили Орденові, і ви хочете до нього вступити, але ми зрадників не приймаємо.

А я не хочу служити із зрадниками.

— Ну, вам не вдасться здійснити вашої погрози. Знайте, що Орден уміє карати не тільки ченців...

Але Фурсі, роздратований цими словами, вихопив меч, лівою рукою схопився за вістря, а праву поклав на руків'я і сказав:

—Клянусь цим руків'ям, яке має форму хреста, головою мого патрона, святого Діонісія, і моєю рицарською честю, що остережу мазовецького князя і магістра.

Гуго де Данфельд знову запитально глянув на Зігфріда де Леве, той приплющив очі, немов даючи знак, що він згодний.

Тоді Данфельд озвався якимось глухим і немов чужим голосом:

Святий Діонісій міг нести під пахвою свою одрубану голову, але коли злетить ваша...

Ви мені загрожуєте? — перебив його де Фурсі.

Ні, вбиваю! — відповів Данфельд.

І вгородив йому в бік ножа з такою силою, що лезо увігналося аж до руків'я. Де Фурсі закричав страшним голосом, силкуючись правою рукою вхопити меча, якого держав у лівій, але впустив його на землю, а в цей час три інші хрестоносці стали безжально колоти його ножами в шию, спину й живіт, поки він не впав з коня.

Настало мовчання. Де Фурсі, спливаючи кров'ю, корчився на снігу й хапався за нього скарлюченими пальцями. З-під свинцевого неба лунало тільки крякання ворон, що летіли з лісу до людських осель.

Між убивцями почалась кваплива розмова:

Слуги нічого не бачили! — непевним голосом сказав Данфельд.

Ні. Вони десь попереду, їх не видно,— відповів Леве.

Слухайте: буде привід для нової скарги. Скажемо, що мазовецькі рицарі напали на нас і вбили нашого товариша. Зчинимо крик, щоб почули аж у Мальборзі, що князь насилає вбивців навіть на своїх гостей. Слухайте! Треба казати, що князь Януш не тільки не захотів вислухати наших скарг, а навіть звелів убити скаржника.

Тимчасом де Фурсі в останній конвульсії перевернувся навзнак і лежав нерухомий, з кривавою піною на губах і з виразом жаху в мертвих уже, широко розплющених очах. Брат Ротгер подивився на нього і сказав:

Вважайте, побожні брати, як бог карає навіть за самий замір зради.

Що ми зробили, те зроблено для блага Ордену,— відповів Готфрід.—Слава тим...

Але він спинився, бо в цю мить позад них, на повороті засніженої дороги, показався вершник, який щодуху мчав до них. Побачивши його, Гуго де Данфельд швидко сказав:

—Хто б не був цей чоловік—він мусить загинути. А де Леве, хоч був найстарший з-поміж них, але

мав гострий зір, сказав:

Пізнаю його: це той зброєносець, що вбив сокирою тура. Так і є — це він.

Поховайте ножі, щоб не злякати його,— промовив Данфельд.— Я знов перший ударю, а ви за мною.

Тимчасом чех під'їхав і за вісім чи десять кроків раптово спинив коня. Він побачив труп в калюжі крові, коня без вершника, і здивування на одну тільки мить позначилось на його обличчі. Потім він звернувся до хрестоносців, ніби нічого й не бачив, і сказав: