Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—Вітаю вас, славетні рицарі!

Ми тебе впізнали,— відповів, повільно наближаючись до нього, Данфельд.— У тебе до нас є якесь діло?

—Мене послав рицар Збишко з Богданця, за яким я ношу списа; його пом'яв тур на ловах, тому він не міг прибути до вас сам.

—Чого твоєму панові від нас треба?

—Мій пан наказав передати вам, що ви неслушно скаржились на Юранда із Спихова й зазіхали на його рицарську честь; ви чинили не як чесні рицарі, а гавкали, як собаки; а якщо котромусь із вас не до вподоби його слова, того він викликає пішого або кінного на бій до останнього зітхання і з'явиться в призначене вами місце, як тільки з волі й ласки божої вичуняє.

—Скажи своєму, панові, що орденські рицарі в ім'я господнє терпляче зносять образи, але не можуть без особистого дозволу магістра або великого маршалка битися на герці. Проте ми напишемо до Мальборга й будемо просити дозволу.

Чех знову подивився на труп пана де Фурсі, до якого, власне, він і був посланий. Збишко знав, що хрестоносці не б'ються на герцях, але почувши, що серед них є світський рицар, саме й хотів його викликати, вважаючи, що цим виконає частину своєї обітниці й заслужить прихильність Юранда. Тимчасом цей рицар лежав, як зарізаний віл, між чотирма хрестоносцями.

Чех не знав насправді, що тут сталося, але, ще змалку звикнувши до всяких небезпек, він одразу збагнув, що тут щось не гаразд. Дивувало його й те, що Данфельд, розмовляючи з ним, під'їжджав все ближче, а інші почали од'їжджати на два боки, немов хотіли непомітно оточити його. Зваживши це, він насторожився, тим більш, що в поспіху забув узяти зброю.

А Данфельд уже був коло нього й вів далі:

—Я обіцяв твоєму панові цілющий бальзам, а він мені платить злом за послугу. А втім, для поляків це звичайна річ... а тому що він тяжко побитий і скоро може стати перед богом, то скажи йому...

При цьому Данфельд поклав чехові на плече ліву руку.

—То скажи йому, що я відповім отак!..

І в ту мить ніж блиснув коло горла зброєносця. Але перш ніж Данфельд встиг ударити, чех, який пильно стежив за ним, схопив його своїми залізними руками за праву руку й викрутив її так, що хруснули суглоби й кістки. Почувши жахливий зойк, він зірвав коня й помчав, як стріла, так що інші рицарі не встигли заступити йому дороги.

Брати Ротгер і Готфрід почали були доганяти його, але зараз же вернулись, вражені жахливим криком Данфельда. Де Леве підтримував його за плечі, а він з блідим, аж синім обличчям кричав так, що слуги, які з саньми були вже на чималій відстані попереду, спинили коней.

—Що з вами? — питали ченці.

Де Леве наказав їм їхати і якнайшвидше пригнати сани, бо Данфельд, очевидно, не міг би всидіти в сідлі. За хвилину в нього на лобі виступив холодний піт, і він зомлів.

Коли приїхали сани, хрестоносці поклали його на солому й повезли до границі. Де Леве все підганяв, бо розумів, що після такої події не можна гаяти часу навіть на перев'язку. Він сів коло Данфельда на санях, час від часу розтирав йому снігом обличчя, але той залишався непритомним.

Аж коло границі Данфельд розплющив очі і здивовано став роздивлятись навкруги.

—Ну, як ви себе почуваєте? — спитав Леве.

Не відчуваю болю, але не відчуваю й руки, — відповів Данфельд.

Бо вона затерпла на морозі — через те й не болить. У теплій хаті біль повернеться. А поки що дякуйте богові, що вам хоч на хвилину полегшало.

Ротгер і Готфрід зараз же під'їхали до саней.

Сталося нещастя, — сказав перший, — що тепер буде?

Скажемо, що зброєносець убив де Фурсі, — кволим голосом відповів Данфельд.

Новий їх злочин, і винуватець відомий! — додав Ротгер.

Тимчасом чех помчав прямо до лісового княжого дому; він ще застав князя і розказав йому першому, що сталося. На щастя, знайшлися придворні, котрі бачили, як чех виїжджав без зброї. Один з них навіть жартома був гукнув йому на дорогу, щоб він узяв хоч якунебудь залізяку, бо інакше німці дадуть йому духу, але чех, боячись, щоб рицарі тимчасом не переїхали границі, як стояв, скочив на коня лише в кожусі й поскакав за ними. Ці свідчення розвіяли всякий сумнів князя щодо того, хто міг бути вбивцею де Фурсі, і викликав у нього таке роздратування й гнів, що в першу хвилину він хотів вислати за хрестоносцями погоню, аби одіслати їх закованих у ланцюги великому магістрові, для покарання. Потім він зміркував, що погоня вже однак не змогла б догнати рицарів, і сказав:

—Все-таки я надішлю листа до магістра, щоб він знав, що вони тут виробляють. Погані справи тепер в Ордені. Колись у них був суворий послух, а тепер кожен комтур робить, що йому заманеться.