Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Князь трохи помовчав, а потім знову звернувся до придворних:

Одного я не можу збагнути — нащо вони вбили гостя. І якби цей слуга поїхав не беззбройним, я міг би запідозрити його.

Еге,— сказав ксьондз Вишонек,— нащо б зброєносцеві вбивати рицаря, якого він перед цим ніколи не бачив, а по-друге, хоч би у нього й була зброя, то як же він міг напасти на п'ятьох рицарів і їх збройну обслугу?

Це правда,— сказав князь. — Мабуть, цей гість у чомусь їм противився або, може, не хотів брехати так, як їм треба було, бо я ще тут помітив, як вони підморгували йому, аби сказав, що Юранд напав перший.

А Мрокота з Моцажева промовив:

Хвацький цей чех, коли викрутив руку тому псові Данфельду.

Казав, ніби чув, як у німця хруснули кістки,— відповів князь.— Коли згадати, як він у бору розвалив турові голову, то можна повірити, що так воно й було! Видно, і пан, і слуга — хлопці хоч куди. Якби не Збишко, був би тур кинувся на коней. І лотарінжець, і він багато зробили для врятування княгині...

Певно, що хлопець хоч куди,— повторив ксьондз Вишонек.— От і тепер ледве дихає, а за Юранда оступився і тих викликав... Отакого Юрандові зятя й треба.

Щось Юранд у Кракові інакше думав, але тепер, мабуть, не буде противитись,— сказав князь.

Бог дасть, все буде гаразд,— озвалася княгиня, яка тільки що увійшла й почула кінець розмови.— Не може тепер Юранд противитись, аби тільки господь повернув Збишкові здоров'я. Ну, і від нас йому має бути нагорода.

Найкраща нагорода для нього буде Дануся, і я так думаю, що він її таки дістане, бо коли вже жіноцтво на чомусь наполяже, то проти нього й сам Юранд нічого не вдіє.

— А хіба я не по-справедливості наполягаю? — запитала княгиня.—Якби Збишко був легковажний, тоді я нічого й не казала б, але другого такого вірного й на світі нема. І дівчина теж. На крок від нього не одходить, по лиці гладить, а він до неї болісно усміхається. Я сама часом аж заплачу! Правду кажу!.. Такому коханню варто помогти, бо й матір божа з радістю дивиться на людське щастя.

Як буде божа воля,— сказав князь,—то буде й щастя. А коли казати правду, то йому через ту дівчину мало голови не зітнули, а тепер от тур його потовк.

Не кажи, що «через неї»! — швидко вигукнула княгиня.— Бо не хто інший як Дануська його в Кракові врятувала.

Це правда. Але якби не вона, то Збишко не напав би на Ліхтенштейна, щоб здерти у нього з голови пір'я, та й за Лорша так охоче голови не підставив би. А щодо нагороди, то я вже сказав, що вона належить їм обом, і в Цеханові я про це подумаю.

Нічого Збишко так не хотів би, як рицарського паса й золотих острог.

Князь добродушно усміхнувся й відповів:

—То нехай же дівчина їх йому занесе, а коли він одужає, тоді ми потурбуємось, щоб усе було зроблено згідно з звичаєм. Нехай одразу занесе йому, бо несподівана радість — найкращі ліки!

Почувши це, княгиня обняла князя в присутності придворних і кілька разів поцілувала в руку, а він, усе ще усміхаючись, сказав:

—Бачите... Ну, добре діло спало тобі на думку! Виходить, дух святий приділив якусь крихту розуму й жінкам! Клич же зараз дівчину.

—Данусько! Данусько! — гукнула княгиня.

За хвилину в дверях бічної кімнати показалася Дануся з червоними від безсоння очима і з близнюкамигорнятами, повними паруючої каші, якою ксьондз Вишонек обкладав поламані кості Збишка і яку варила одна літня придворна жінка.

—Іди-но сюди, сирітко! — сказав князь Януш. — Постав близнюки й підійди.

Вона наблизилась трохи несміливо, бо завжди ніяковіла перед князем. А він ласкаво пригорнув її, погладив по обличчю і сказав:

— Що, дівчино, спіткало тебе лихо, га?

Та ще й яке! — відповіла Дануся.

І, маючи смуток в серці, а сльози напоготові, вона одразу почала плакати, але тихенько, щоб не образити князя; а він знову спитав:

Чого ж ти плачеш?

Бо Збишко хворий,—відповіла, прикладаючи кулачки до очей.

Не бійся, нічого з ним не станеться. Правда, отче Вишонеку?

Божа воля така, що йому ближче до шлюбу, ніж до труни,— відповів добрий ксьондз Вишонек.

А князь сказав:

Зажди-но! Зараз я дам йому ліки, від яких йому полегшає або він і зовсім одужає.

Бальзам хрестоносці прислали? — вигукнула Дануся, однімаючи від очей руки.

Тим, що пришлють хрестоносці, краще змасти собаку, а не молодого рицаря, якого ти любиш. Я тобі дам щось інше. Побіжіть котра-небудь до комори та принесіть мені остроги й паса.

Коли їх принесли, князь сказав Данусі:

—Бери, неси Збишкові і скажи йому, що віднині він пасований. Якщо помре, то стане перед богом як miles cinctus, а як ні, то закінчимо обряд в Цеханові або в Варшаві.