Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Вона дуже здивувалась, коли на її виклик з'явився не старий Толіма, який носив за Юрандом щит і звичайно, приїжджав разом з ним. Але невідомий пояснив, що Толіма, жорстоко поранений в останній-сутичці з німцями, тепер бореться з смертю в Спихові, а тяжко хворий Юранд просить, щоб дочка повернулась якнайшвидше, бо бачить він щораз гірше, а за кілька днів може, й зовсім осліпнути. Посланець дуже просив дозволу везти дівчину одразу, як тільки відпочинуть коні. Але був уже вечір, і княгиня рішуче заперечила: вона боялась-завдати тяжкого удару Збишкові й Данусі, та й сама страхалася раптової розлуки.

А. Збишко вже знав про все і лежав, немов приголомшений обухом. Коли княгиня увійшла до нього і, ламаючи руки, ще з порога сказала: «Нічого не вдієш, бо то ж батько!»,— він повторив, як луна: «Нічого не вдієш», і заплющив очі, мов людина, яка сподівається наглої смерті.

Але смерть не прийшла, хоч у душі його зростало горе, а в голові пролітали все похмуріші думки, як ті гнані вітром хмари, що заступають сонце й гасять всяку радість на світі. Як і княгиня, Збишко розумів, що коли Дануся виїде до Спихова, то він може вважати її майже втраченою для себе. Тут до нього всі ставились доброзичливо, а там Юранд, може, його і прийме, але не захоче, вислухати, якщо його зв'язує обітниця або щось таке саме важливе, як обітниця. Та й як йому їхати до Спихова, коли він хворий і ледве може ворухнутись на своїй постелі? Кілька днів тому, коли з ласки князя він одержав золоті остроги й рицарського паса, йому думалось, що радість подолає хворобу, і він щиро молився, аби якнайшвидше встати й помірятись силою з хрестоносцями, але тепер втратив усяку надію; відчував, що коли біля нього не буде Данусі, то не буде й охоти до життя, не буде сил для боротьби з смертю. Настане день завтрашній і післязавтрашній, настане, нарешті, святий вечір і різдвяні святки, а кості його так само болітимуть, так само він умліватиме, але не буде вже коло нього того сяйва, що розходилось по всій кімнаті від Данусі, не буде радості в його очах. Яка то втіха й радість була питати кілька разів на день: «Любиш мене?» і бачити, як вона затуляє руками усміхнені й засоромлені очі або нахиляється над ним і відповідає: «А кого, ж іншого?» А тепер залишиться тільки біль, хвороба та журба, а щастя одійде й не вернеться.

В очах Збишка заблищали сльози й повільно потекли по щоках. Він звернувся до княгині:

—Милостива пані, я так думаю, що вже ніколи не побачу Дануськи.

А княгиня, сама зажурена, відповіла.

— І не дивно було б, якби вмер від жалю. Але господь — милосердний.

Їй захотілось хоч трохи підбадьорити його, і вона додала:

—Якби Юранд, не дай боже, вмер раніше за тебе, то ми з князем стали б опікунами дівчини й одразу б віддали її за тебе.

—Коли там він умре? — відказав Збишко. Раптом в голові його, видно, майнула якась нова

думка, він підвівся, сів на постелі і сказав уже інакшим голосом:

—Милостива пані...

Але його мову перебила Дануська, що вбігла до кімнати і ще від порога крізь плач вигукнула:

—Ти вже знаєш, Збишку? Ой, жаль мені татуся, але жаль і тебе, сердего!

Коли вона підійшла до Збишка, він обійняв її здоровою рукою і сказав:

— Як же мені жити без тебе, дівчино? Не для того я добирався сюди через ліси й ріки, не для того давав обітниці й служив тобі, щоб тебе втратити. Не поможе журба, не поможуть сльози, не поможе й сама смерть, бо коли б навіть могила моя поросла травою, моя душа не забуде тебе і в оселі Ісуса Христа, і в обителі бога отця... І я кажу: зарадити нічим, але зарадити треба, інакше не може бути! У мене страшенно болять кості, то хоч ти вклонися в ноги княгині й попроси, щоб змилувалась над нами.

Почувши це, Дануся хутко підбігла до княгині й, обійнявши її ноги, сховала своє ясне личко в зборках її широкої сукні. Княгиня глянула повними жалю, але й здивованими очима на Збишка.

—Як же я можу над вами змилуватись? — запитала вона.— Коли я не пущу дитини до хворого батька, то й бог на мене розгнівається.

Збишко, що підвівся був на постелі, тепер знову похилився на узголов'я і деякий час не відповідав, йому забило дух. Потім він поволі склав руки на грудях, як для молитви:

—Передихни,— мовила княгиня,— а потім скажеш, у чому річ, а ти, Данусько, пусти мої коліна і встань.

— Коліна пусти, але не вставай і проси разом зі мною,— озвався Збишко.

Потім він заговорив кволим переривчастим голосом:

—Милостива пані... Не хотів. Юранд віддати за мене Дануську в Кракові... не віддасть і тут, але коли б отець Вишонек повінчав мене з Дануською, то нехай би потім і їхала до Спихова, тоді ніяка людська сила її у мене не відібрала б...