Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Княгиня спочатку не хотіла на це пристати, боячись лихої прикмети, але тому що в лісовому палаці, до якого приїжджали тільки на лови, не було ніяких квітів, довелося задовольнитись безсмертниками. Тимчасом прийшов отець Вишонек, який уже висповідав Збишка, і повів дівчину на сповідь. Потім настала глуха ніч. З наказу княгині слуги після вечері пішли спати. Юрандові посланці полягали деякі в челядні, а деякі коло коней у Стайні. Незабаром світло в кімнатах челяді погасло, і стало зовсім тихо, тільки собаки гавкали на вовків у бік лісу.

Але в княгині, в отця Вишонека і в Збишка у вікнах не гасло світло, кидаючи червоні відблиски на засніжений двір: Вони не спали, прислухаючись до калатання своїх сердець,— схвильовані і пройняті урочистістю хвилини, яка незабаром мала настати. Після півночі княгиня взяла Данусю за руку й повела в Збишкову кімнату, де отець Вишонек чекав уже на них з причастям. В кімнаті горів яскравий вогонь у грубі, при його сильному, але нерівному світлі Збишко побачив Данусю, трохи бліду від безсоння, з вінком із безсмертників на голові, вбрану в важку сукню, що спадала аж до землі. Від хвилювання очі у неї були приплющені, руки опущені вздовж сукні; вона так нагадувала зображення на костьольній шибці, що Збишко аж здивувався і подумав, що бере собі за жінку не земну дівчину, а якусь небесну істоту. Ця думка зміцніла в ньому ще більше, коли Дануся із складеними руками стала навколішки, щоб прийняти причастя, й зовсім заплющила очі. Йому навіть здалося, що вона мертва, і страх ухопив його за серце. Але це тривало недовго, бо почувся голос ксьондза: «Esse Agnus Dei», і він зосередився на молитві. Тепер, в кімнаті чути було тільки .урочистий голос ксьондза Вишонека: «Domine, поп sum dignus», тріщання дров у каміні та гучне і якесь жалібне цвірчання цвіркунів у шпарах. За вікнами зірвався вітер, зашумів у засніженому лісі, але одразу вщух.

Збишко й Дануся якийсь час мовчали, а ксьондз Вишонек узяв чашу й одніс у домову каплицю. Незабаром він повернувся, але не сам, а з паном де Лоршем і, побачивши здивування на обличчях присутніх, приклав пальця до вуст, щоб запобігти якомусь несподіваному вигукові, потім сказав:

—Я подумав, що краще мати при вінчанні двох свідків, і тому, ще раніше попередив цього рицаря, який заприсягся мені своєю честю і аквізгранськими реліквіями, що зберігатиме таємницю поки буде треба .

Пан де Лорш спочатку приклякнув перед княгинею, потім перед Данусею і став мовчки в своєму новому панцері, по згинах якого перебігали блищики від вогню. Він стояв довгий, нерухомий, немов у захваті, бо і йому ця біла дівчина з вінком із безсмертників на голові здалася ангелом, якого він бачив на шибці в готичному кафедральному соборі.

Ксьондз Вишонек поставив її коло Збиткового ліжка і, накинувши їм на руки єпітрахіль, розпочав обряд вінчання. По доброму обличчю княгині одна по одній спливали сльози, але в ту хвилину вона не відчувала в душі тривоги, бо вважала, що робить добре діло, єднаючи цих двох чудових і невинних дітей. Пан де Лорш вдруге став навколішки і, спершись обома руками на руків'я меча, уособлював собою рицаря, який споглядає видіння... А Збишко й Дануся по черзі повторювали слова ксьондза: «...я... беру... тебе... собі...», і цим тихим і ніжним словам вторувало цвірчання цвіркунів по шпарах та тріщання дров у каміні. По закінченні обряду Дануся вклонилася в ноги княгині, яка благословила обох і, віддавши їх на опіку сил небесних, сказала:

—Радійте тепер, бо вже вона твоя, а ти її.

Збишко простягнув здорову руку до Данусі, а вона обняла його за шию, і з хвилину чути було, як вони, близько прихилившись одне до одного, повторювали:

— Ти моя, Данусько.

— Ти мій, Збитку.

Але на Збишкові слабі сили хвилювання було занадто,— він незабаром ослаб, зсунувся на подушки і став важко дихати. Проте він не зомлів і не перестав усміхатись до Данусі, яка витирала йому зрошене холодним потом обличчя, і навіть не перестав повторювати: «Ти моя, Данусько», на що вона кожного разу нахиляла до нього свою русяву голівку. Ця картина остаточно, зворушила пана де Лорша. Рицар заявив, що в жодній Країні йому не доводилось бачити таких чулих сердець, а тому він урочисто присягається, що готовий битися пішим чи кінним з кожним рицарем, чорнокнижником або драконом, котрі насмілилися б стати на заваді щастю молодих. І він справді зараз же підтвердив свою заяву клятвою на хрестоподібному руків'ї мізерикордії — невеликого меча, яким рицарі добивали поранених. Княгиня й отець Вишонек були покликані за свідків цієї клятви.