Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Княгиня, яка не уявляла собі шлюбу без веселощів, принесла вина, і вони почали пити. Нічні години минали одна за одною. Перемігши слабість, Збишко знову пригорнув Данусю і сказав:

—Коли вже бог так дав, що ти моя, тепер ніхто тебе у мене не відбере, тільки жаль мені, що ти виїжджаєш, ягідко моя найлюбіша.

— Ми приїдемо з татусем до Цеханова,— відповіла Дануся.

—Коли б тебе яка-небудь хвороба не напала абощо... Хай тебе господь береже від усякої лихої пригоди... Мусиш їхати до Спихова, знаю... Гей!.. Дякувати господу святому й милостивій пані, що ти вже моя — бо шлюбу ніяка людська сила не зламає.

Але тому що вінчання відбулося вночі й таємно, а незабаром мала статися розлука, якийсь дивний смуток часом огортав Збишка і всіх інших. Розмова раз у раз обривалась. Час від часу вогонь в каміні пригасав, і обличчя присутніх поринали в темряву.

Ксьондз Вишонек підкидав у жар дров, і коли в сирому поліні щось пищало, він казав:

—Чого ти хочеш, стражденна душе?

Йому відповідали тільки цвіркуни. Дрова розгорялись, і полум'я видобувало з темряви безсонні обличчя, відбивалося в новому панцері пана де Лорша й освітлювало білу сукню й безсмертники на голові у Данусі. Собаки на дворі знов почали гавкати.

І в міру того як спливали нічні години, все частіше заходило мовчання, і княгиня, нарешті, сказала:

—Боже мій милий! Хіба ж так має бути після вінчання? Краще б піти спати, але коли вже нам треба сидіти до ранку, то хоч заграй нам, квітонько, останній раз перед від'їздом — мені і Збишкові.

Дануся була стомлена і сонна, отже зраділа, що змогла хоч чим-небудь себе підбадьорити, схопилася, принесла лютню й сіла коло Збишкового ліжка.

— Що ж вам заграти? — спитала вона.

Що? —сказала княгиня.— А що ж, як не ту пісню, котру ти співала в Тинці, коли тебе вперше побачив Збишко!

Ого! Пам'ятаю і до смерті не забуду,— сказав Збишко.— Як почую бувало де-небудь цю пісню, то аж сльози з очей покотяться.

—То я заспіваю,— мовила Дануся.

І вона почала бренькати на лютні, потім, як завжди, підвела голівку вгору й заспівала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину

«Привітай же, Яську,

Вбогу сиротину!..»

Але раптом голос її обірвався, губи затремтіли, а з-під сплющених повік на щоки покотилися нестримні сльози. Вона якийсь час намагалась стримати їх, але не змогла й заридала — як тоді, коли останній раз співала Збишкові в краківській в'язниці, гадаючи, що йому на другий день зітнуть голову.

—Данусю! Що з тобою, Данусю? — питав Збишко.

Чого ти плачеш? Яке ж це весілля! — вигукнула княгиня.— Чого?

Не знаю, — ридаючи, відповіла Дануся.— Чогось мені так сумно... так жаль!.. Збишка і вас, пані...

Всі занепокоїлись і почали її втішати, що їде вона ненадовго і що, певне, ще на різдвяні свята приїде з Юрандом до Цеханова. Збишко знов обійняв її, пригорнув до себе й цілував у заплакані очі, проте якась тривога залишилася в серцях у всіх, і в тій тривозі минали нічні години.

Раптом, у дворі так несподівано залунав різкий звук, що всі аж здригнулися. Княгиня схопилася з лави й вигукнула:

— Боже мій! Це колодязні журавлі! Вже напувають коні!

Ксьондз Вишонек виглянув у вікно, в якому вже сіріли скляні кульки.

—Ніч уже минає, настає, день. Ave Maria, gratia plena...

Він вийшов з кімнати і, повернувшись через деякий час, сказав:

—Розвидняється, але день буде хмурний. То Юрандові люди напувають коні. Час тобі в дорогу збиратися, небого!..

Почувши це, княгиня й Дануся голосно заплакали й разом із Збишком почали голосити та приказувати, як приказують прості люди, коли їм доводиться розлучатись. В тому голосінні вчувалося щось обрядове, це був напівплач, напівспів, що плине з простих душ так само природно, як сльози з очей.

Гей, не поможе нам уже ридання, Бо прощаємось, моє кохання. Вже ридання не поможе, Бо прощаємось, небоже, Прощаємось — гей!..

Збишко останній раз пригорнув Данусю до грудей і тримав довго, поки йому стало духу і поки княгиня не одірвала її від нього, щоб одягти в дорогу.

Тимчасом зовсім розвиднілось. В домі вже всі повставали й почали поратись. До Збишка зайшов зброєносець чех довідатись про здоров'я й дістати накази.

—Присунь ліжко до вікна,— сказав йому рицар. Чех зробив це легко, але здивувався, коли Збишко наказав йому відчинити вікно. Проте він виконав і цей наказ, тільки вкрив пана своїм кожухом, бо надворі було, холодно і хмурно, йшов м'який лапатий сніг...