Генрик Сенкевич - Хрестоносці

В цей час увагу пана де Лорша привернув величезний, сивий на карку й лопатках ведмідь, який несподівано виринув з лепехи поблизу стрільців. Князь вистрілив з самостріла, потім скочив до нього з рогатиною, і коли звір, страшно ревучи, звівся на задні лапи, — заколов його перед очима всього двору так швидко і вдало, що «оборонцям» не довелося орудувати сокирою. Тоді молодий лотарінжець подумав, що не багато государів, при дворах яких він гостював по дорозі сюди, наважилося б на таку забаву і що з таким князем та з таким народом Орденові колись доведеться мати велику халепу й пережити тяжкі години. Але далі де Лорш побачив, що й інші мисливці вбили чимало лютих ікластих диких кабанів, набагато більших і лютіших за тих, що на них полювали в лісах Нижньої Лотарінгії та в німецьких пущах. Таких вправних і спритних мисливців, таких ударів рогатиною пан де Лорш не бачив ніде і як чоловік досвідчений пояснював це тим, що всі ці жителі пущі змалку призвичаюються до самостріла й рогатини і тому в орудуванні ними набувають більшої, ніж інші народи, вправності.

Поляна вже була густо всіяна трупами всіляких звірів, але до кінця ловів ще було далеко. Навпаки, найцікавіша і разом з тим пайнебезпечніша хвилина була попереду, бо облава саме вигнала на поляну кільканадцять зубрів і турів. В лісах вони трималися окремо, але тепер ішли змішаним стадом, зовсім не засліплені страхом, швидше грізні, ніж перелякані. Ішли не дуже швидко, ніби певні своєї страшної сили, яка зламає і пройде через усі перепони, а земля аж стугоніла під їх тягарем. Бородаті бики, йдучи з низько опущеними головами поперед стада, часом спинялися, немов роздумували, в який бік ударити. З їх страхітливих. легень виривалося глухе ревіння, схоже на підземний гуркіт, з ніздрів шугала пара; вони рили передніми ногами сніг і позирали з-під грив кривавими очима, ніби вишукували прихованого ворога.

Тимчасом нагоничі зчинили оглушливий крик, який підхопили сотні гучних голосів у головній лаві та в клямрах мисливського півкола; затрубили ріжки, засвистали пищалки; пуща здригнулась аж до найдальших глибин, і одночасно на поляну з страшенною гавкотнею вискочили курпинські собаки, що йшли слідом. Побачивши їх, враз оскаженіли самиці, у яких були малята. Стадо, що досі йшло повільно, вмить розпорошилось по всій поляні, переслідуване з усіх боків. Один величезний половий страхітливий самець-тур, що зростом перевищував зубра, важким скоком помчав був до шерегу стрільців, але, побачивши за кілька десятків кроків між деревами коней, спинився і, ревучи, почав гребти ногами землю, немов розпасійовуючись для стрибка й боротьби.

Побачивши це страшне видовище, нагоничі зчинили ще більший галас, а в шерегу мисливців залунали злякані голоси: «Княгиня! Княгиня! Рятуйте княгиню!» Збишко схопив встромлену в сніг рогатину і вискочив на скраїсько лісу, за ним скочило кілька литвинів, готових загинути, захищаючи дочку Кейстута,— і в цю мить в руках княгині заскреготав самостріл, свиснула стріла і, пролетівши над схиленою головою звіра, застрягла в його карку.

— Влучила! — вигукнула княгиня.— Далі не піде...

Дальші її слова заглушило таке несамовите ревіння, що коні аж поприсідали на задні ноги. Тур, мов буря, кинувся прямо на княгиню, але раптом не менш навально з-поміж дерев вискочив мужній пан де Лорш і, нагнувшись на коні, із списом, наставленим, як на рицарському турнірі, кинувся прямо на звіра.

Присутні на мить побачили, як увігнаний в карк бика спис зігнувся дугою й розлетівся на друзки, потім страхітлива рогата голова зникла під черевом коня пана де Лорша і, перш ніж хто-небудь встиг крикнути, кінь і вершник злетіли в повітря.

Кінь упав боком і в передсмертних судорогах почав бити ногами, намотуючи на них свої нутрощі. Пан де Лорш нерухомо лежав поблизу, схожий на снігу на залізний клин. А тур, здавалось, з хвилину вагався, чи не облишити їх та не кинутись на інших коней, але, глянувши на свої перші жертви, знов повернувся до них і почав зганяти свою лють на нещасному коні, буцаючи його головою та шалено копирсаючи рогами вже розпорене черево.

На порятунок чужому рицареві з бору сипнули люди. Збишко, який турбувався про охорону княгині й Данусі, добіг перший і увігнав вістря рогатини під лопатку звіра. Але вдарив він з такою силою, що коли тур раптом повернувся, рогатина переломилася в руці, а сам Збишко впав обличчям у сніг. «Загинув! Загинув!» — залунали голоси мазурів, які бігли йому на допомогу. Тимчасом бик головою придавив Збишка до землі. Від князя вже бігли два могутні охоронці, але навряд чи вони встигли б, якби їх не випередив подарований Збишкові Ягенкою чех Глава. Він підбіг раніш і, піднявши обіруч широку сокиру, вдарив нею в опущений карк одразу ж за рогами.