Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Збишко відчував це і, забувши за все, піддався її чарам. Він забув навіть, що треба прислуговувати за столом. Не бачив, як придворні штовхали одне одного ліктями і, Сміючись, показували на нього й на Данусю. Не помічав він також ні наче скам'янілого від здивування обличчя пана Лорша, ні вирячкуватих, весь час втуплених в Данусю очей тевтонського старости із Щитна, в яких відбивалося полум'я каміна й робило їх червоними й блискучими, немов у вовка. Він опам'ятався аж тоді, коли труби знову затрубили, сповіщаючи, що час вирушати в пущу, і коли княгиня Данута звернулася до нього й сказала:

— Ти поїдеш з нами: розважиш себе й поговориш з дівчиною про кохання, про що і я охоче послухаю.

Сказавши це, вона вийшла з Данусею, щоб переодягнутись для їзди верхи, а Збишко вибіг на подвір'я, де конюхи вже держали покритих інеєм осідланих, пирхаючих коней для князя, княгині, гостей та придворних. На подвір'ї було вже менше людей, бо загоничі вийшли з своїми сітями раніш і зникли в лісовій гущавині. Багаття попригасали, день був ясний, морозний, сніг скрипів під ногами, а з похитуваних легеньких вітром дерев сипався сухий, іскристий іній. Незабаром вийшов і сів на коня князь; при ньому був слуга з самострілом і з такою довгою та важкою рогатиною, що нею мало хто міг орудувати. Проте князь, орудував нею легко, бо, як і інші мазурські Пясти, мав надзвичайну силу. В цьому роду бували навіть жінки, які виходили заміж за іноземних князів і на весільних учтах згинали в пальцях широкі залізні тесаки. Поблизу князя трималися також два чоловіки, вибрані з-поміж усіх цехановських і варшавських дідичів, які в разі небезпеки мали прийти князеві на допомогу. Ці страхолюдні чоловіки мали могутні, як стовбури вікових дерев, плечі. Пан де Лорш, що прибув з далеких країв, здивовано поглядав на них.

Тимчасом вийшла і княгиня з Данусею, обидві вони були в каптурах з білих ласиць. Справжня дочка Кейстута уміла «шити» стрілою з лука краще, ніж голкою, тому за нею несли оздоблений, тільки трохи легший, ніж звичайно, лук-самостріл. Збишко, ставши коліном на сніг, підставив долоню, на яку княгиня стала ногою, щоб сісти на коня, потім підняв угору й посадив Данусю, так само як у Богданці підіймав Ягенку, і вони рушили. Поїзд розтягнувся довгою гадюкою, повернув від двору праворуч, мелькаючи й мінячись по узліссю, як барвистий пруг по краю темного сукна, а потім став повільно заглиблюватись у ліс.

Коли вони заїхали досить далеко в бір, княгиня звернулася до Збишка:

—Чого ж ти мовчиш? Поговори з нею.

Хоч слова княгині й підбадьорили Збишка, він всетаки ще досить довго мовчав, бо його пойняла якась несміливість. Нарешті він промовив:

— Данусько!

Що, Збитку?

Я так тебе люблю...

Хлопець затнувся, підшукуючи слова, які йому трудно було знайти. Бо хоч він і ставав навколішки перед дівчиною, як іноземний рицар, хоч всілякими способами виявляв їй свою пошану та намагався не вживати простонародних слів, однак даремно силкувався говорити вишуканим тоном: душа у нього була проста, і говорити він міг тільки простими словами.

Тому й тепер, помовчавши, сказав:

— Я так тебе люблю, що мені аж дух забиває!

А вона підняла розчервоніле від морозного лісового повітря обличчя й глянула на нього своїми голубими оченятами.

—І я, Збитку! — відповіла квапливо.

І одразу опустила вії, бо вже знала, що таке любов.

—Ой серденько ти моє! Ой дівчинонько ти моя! — вигукнув Збишко.— Ой!..

І знов замовк від щастя й хвилювання, але добра, а разом і цікава княгиня вдруге прийшла їм на допомогу:

—Розказуй же їй,— сказала вона,— як ти сумував без неї, а коли й поцілуєш десь у гущавині, то мені байдуже, бо це найкраще засвідчить твоє кохання.

І він почав розказувати, як сумував без неї і в Богданці, коли доглядав Мацька, і коли бував у сусідів. Проте він схитрував і нічого не сказав про Ягенку — а втім, говорив щиро, бо в ту хвилину так кохав прекрасну Данусю, що йому хотілося схопити її, пересадити на свого коня і пригорнути до грудей.

Та він не насмілився, цього зробити; натомість, коли перші зарості відокремили їх від придворних і гостей, Збишко нахилився до неї, обійняв і поцілував в лице, засвідчуючи цим своє, кохання.

Але зимою на ліщині немає листя, і Гуго де Данфельд, пан Лорш, а також придворні побачили їх в цю мить і почали говорити між; собою:

Цмокнув її при княгині! Вона таки скоро справить їм весілля.

Це хвацький хлопець, та й у неї палка Юрандова кров.