Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Побачивши її, Збишко виступив наперед і, склавши долоні коло губів, став навколішки в позі найвищої пошани й обоження.

В залі зчинився гомін, бо вчинок Збишка здивував мазурів, а деяких навіть обурив. «Дивіться,— казали старші,— напевне він навчився цього звичаю від якихось заморських рицарів, бо його немає навіть у німців». А молоді думали: «Нема нічого дивного, адже він зобов'язаний дівчині життям». Княгиня і Юрандівна спочатку не впізнали Збишка, бо він стояв спиною до вогню, а обличчя його було в затінку. Княгиня в першу мить подумала, що то якийсь із придворних, чимось завинивши перед князем, просить її заступництва, але Дануся, що мала бистрі очі, ступила крок наперед і, нахиливши свою русу голівку, раптом скрикнула тоненьким, схвильованим голосом:

—Збишко!

І не звертаючи уваги на те, що на неї дивиться увесь двір і іноземні гості, вона кинулась, як сарна, до молодого рицаря і, обнявши його, почала цілувати в очі, в губи, в щоки; пригорнулась до нього і з великої радості доти пищала, поки мазури не зареготали дружно, а княгиня не потягнула її за комір до себе.

Тоді Дануся глянула на присутніх і, страшенно збентежена, так само швидко сховалась за княгиню й закрилась зборками її спідниці, звідки видно було лише верх її голови.

Збишко вклонився княгині в ноги, а вона підняла його, привітала й почала розпитувати про Мацька: вмер він чи живий, а як живий, то чи не приїхав також у Мазовію. Збишко не дуже вдало відповідав на ці запитання, бо, перехиляючись то в один, то в другий бік, намагався побачити Дануську, яка то висувалася з-за спини своєї пані, то знову поринала в зборки її спідниці. Дивлячись на це, мазури аж за боки бралися від реготу, сміявся і сам князь, але коли слуги внесли миски з гарячою стравою, зраділа княгиня звернулася до Збишка і сказала:

—Служи ж нам, любий служко, і дай боже, щоб не тільки за столом, а й завжди.

Потім вона звернулась до Данусі:

—А ти, набридлива мухо, вилазь із-за моєї спідниці, а то геть обірвеш її.

Червона від збентеження Дануся вибралась із зборок спідниці, весь час злякано, соромливо, але й зацікавлено поглядаючи на Збишка. Вона була така гарна, що не тільки у Збишка, айв інших чоловіків розімліли серця. Тевтонський староста із Щитна почав раз по раз прикладати долоню до своїх товстих, мокрих губів, а здивований де Лорш підняв руки вгору й запитав:

—Заради святого Якуба Компостельського, хто ця дівчина?

На це гладкий і низький на зріст староста із Щитна підвівся навшпиньки й шепнув лотарінжцеві на вухо:

—Дочка диявола.

Де Лорш подивився на нього, кліпаючи очима, потім насупив брови і промовив у ніс:

Несправедливий той рицар, котрий гавкає проти такої вроди.

Я чернець і ношу золоті остроги, — бундючно відповів Гуго де Данфельд.

Пошана до пасованих рицарів була така велика, що лотарінжець опустив голову й лише через деякий час відповів:

—А я родич герцогів Брабанту.

— Pax! Pax! — відповів хрестоносець. — Слава могутнім герцогам і друзям Ордену, від якого ви, пане, незабаром одержите золоті остроги. Я не заперечую, що ця дівчина вродлива, але послухайте, хто її батько.

Проте він не встиг нічого розказати, бо в цю мить князь Януш сів до сніданку; довідавшись раніш од війта з Інсборка про високу рідню де Лорша, подав йому знак сісти коло себе. Навпроти зайняла місце княгиня з Данусею, а Збишко, як колись у Кракові, став за їхніми стільцями прислуговувати. Засоромлена Дануся низько схилила над мискою голову, але держала її трохи набік, щоб Збишко міг бачити її обличчя. А він жадібно і з захватом дивився на її маленьку золотоволосу голівку, на рум'яне личко, на недитячі вже, тісно обтягнені сукнею плечі, і відчував, що груди його заливає нова хвиля кохання. Він ще відчував на своїх очах, на устах і на обличчі її поцілунки. Колись вона цілувала його, як сестра брата, і він приймав ті поцілунки, як від милої дитини. Тепер же її поцілунки викликали такі почуття, які бували в нього інколи при зустрічах з Ягенкою: його поймала млість, під якою таївся жар, немов у пригаслому багатті під попелом. Дануся здавалася йому цілком дорослою панною, бо вона й справді виросла й розквітла. При ній багато й постійно говорили про кохання, і, як розпускається та червоніє пригрітий сонцем пуп'янок квітки, так зростала й променилася в її очах любов, і в ній з'явилося щось нове, чого не було раніш — якась вже не дитяча врода, зваблива чарівність, що випромінювалась з неї, як тепло з вогню або аромат з троянди.