Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Князь став в середині шерегу в неглибокому видолинку, що перетинав усю поляну. Головний ловчий, Мрокота з Моцажева, вибрав йому таке місце, знаючи, що цим видолинком бігтиме від загоничів з пущі найбільший звір. Князь тримав у руці самостріл, поблизу нього стояла під деревом рогатина, а трохи позаду стояли з сокирами на плечах два величезні, схожі на стовбури, охоронці; крім сокир, у них були готові вже, натягнуті самостріли, які вони мали подавати князеві в разі потреби. Княгиня й Дануся не злазили з коней, цього їм ніколи не дозволяв князь, побоюючись лютих турів та зубрів, від яких легше було врятуватись верхи, ніж пішки. Князь запросив де Лорша стати праворуч від себе і дозволив йому залишитись на коні, щоб охороняти дам. Схожий на довгий цвях, де Лорш став поодаль від княгині й держав у руці рицарського списа, з якого мазури нишком сміялися, як із зброї, мало придатної на ловах. Натомість Збишко, встромивши рогатину в сніг і взявши самостріл за плечі, стояв коло Данусі, поглядав на неї знизу вгору, часом щось шептав їй, а часом обіймав її ноги й цілував у коліна, бо вже зовсім не крився перед людьми з своїм коханням. Він заспокоївся аж тоді, коли Мрокота з Моцажева, який у пущі дозволяв собі бурчати навіть на князя, суворо наказав йому мовчати.

Тимчасом десь далеко-далеко в пущі залунали звуки курпинських ріжків, їм з поляни відповів короткий пронизливий звук сурми, і все кругом затихло. Лише зрідка в верховітті сосон стрекотала сойка або по-воронячому каркали загоничі. Мисливці напружено дивилися поперед себе на поляну, де вітер ворушив запаморожену лепеху та голі кущі верболозу. Кожен нетерпляче ждав, який перший звір з'явиться на поляні,—всі сподівалися багатої здобичі, бо знали, що в пущі безліч зубрів, турів та диких кабанів. Курпи викурили з барлогів також кількох ведмедів, які ходили тепер по хащах голодні, насторожені й люті, відчуваючи, що їм незабаром доведеться стати на боротьбу не за спокійний зимовий сон, а за життя.

Проте чекати треба було довго, бо люди, які гнали звіра на розташовану півколом засідку, зайняли величезну ділянку бору і йшли з такої далини, що навіть не чути було гавкання собак, яких за першим сигналом сурми одразу спустили з смиків. Один з них, що був спущений завчасно або просто йшов за курпами, показався на поляні й, перебігши її з опущеним носом, зник за мисливцями. І знову стало пустинно й тихо, тільки нагоничі, весь час каркаючи, як круки, давали знати, що полювання незабаром почнеться. Справді, через деякий час на скраїську поляни з'явилися вовки: як найчутливіші звірі, вони перші силкувалися втекти з облоги. Було їх кілька. Але вискочивши на поляну й зачувши нюхом людей, вони знову югнули в ліс, очевидно шукаючи іншого виходу. Далі з гущавини виринули дикі свині й побігли чорною низкою по засніженій поляні, схожі здалека на свійських, що, трясучи вухами, на поклик хазяйки поспішають додому. Вони зупинялись, прислухались, принюхувались, завертали назад і знову прислухались; нарешті кинулись у бік сітей і, зачувши нагоничів, помчали на мисливців, хропучи і наближаючись все обережніше. Нарешті клацнули залізні запобіжники самострілів, захурчали стріли, і на білому снігу з'явились перші червоні плями крові.

Тоді розлігся вереск, і стадо розсипалось, немов у нього вдарив грім; частина побігла наосліп вперед, частина кинулась до сітей, а решта, розпорошившись поодинці та по кілька, безладно гасала, змішуючись з іншою звіриною, що ринула на поляну. Тепер уже виразно чути було звуки ріжків, несамовите гавкання собак та далекий гомін людей, що йшли в першій лаві з глибини лісу. Звірі, одігнані широко розтягненими клямрами мисливського півкола, щораз більше заповнювали лісову поляну. Нічого подібного не можна було побачити не тільки в західних країнах, а й на польських землях, де не було вже таких пущ, як у Мазовії. Хрестоносці, які бували в Литві, де часом траплялося, що зубри наскакували на військо й чинили в ньому замішання, все таки були чимало здивовані такою незмірною кількістю звіра. Найбільше дивувався пан де Лорш. Він стояв коло княгині і придворних панн, як журавель на сторожі, нудився, бо не міг з ними говорити, і, мерзнучи в своєму залізному панцері, вже думав, що лови не вдалися. І раптом він побачив перед собою цілі стада легконогих сарн, полових оленів і важкоголових лосів, що збилися в одну купу й гасали по поляні, марно шукаючи виходу. Княгиня, в якій заграла батьківська, Кейстутова, кров, пускала в строкату масу стрілу за стрілою і щоразу радісно скрикувала, коли вражений олень або лось з розгону ставав дибки, а потім важко падав і копав сніг ногами. Декотрі придворні панни теж частенько нахиляли обличчя до самострілів, бо всіх пойняв мисливський запал. Тільки Збишко не думав про лови: він сперся ліктями на коліна Данусі і поклавши голову на долонях, дивився їй в очі, а вона, сміючись і соромлячись, намагалась закрити йому пальцями повіки, удаючи, ніби не може витримати такого погляду.