Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Завіша Чорний є тут?

Нема його, але й на тих, котрі є, не надивишся. І коли б дійшло що до чого, то — боже мій! — з німців тільки цури та костриця полетять, їй-богу полетять!..

Не мені їх жаліти.

Через деякий час гарно вбрані молоді рицарі вирушили до замка. Вечірня учта того дня мала бути не в самого князя, а в міського старости Андрія з Ясенця, велике обійстя якого було розташоване в межах замкових мурів біля Великої Вежі. Ніч була тиха й дуже тепла, тому староста, боячись, щоб гостям не було душно в кімнатах, наказав поставити столи на подвір'ї, де з-поміж кам'яних плит росли горобина й тис. Запалені бочки з смолою ясно освітлювали подвір'я жовтим світлом, а ще ясніше світив місяць, що виблискував на безхмарному зоряному небі, немов срібний рицарський щит. Короновані гості, ще не прийшли, але в подвір'ї вже було повно місцевого рицарства, духовенства та королівських і князівських придворних. Багатьох з них Збишко знав, особливо з двору князя Януша, а з давніх краківських знайомих побачив Кшона з Козіхглув, Лиса з Торговиська, Марціна з Вроцімовиць і, нарешті, Повалу з Тачева. Він дуже зрадів, уздрівши Повалу, бо пам'ятав, як доброзичливо поставився до нього цей славний рицар у Кракові.

Проте Збишко не міг до жодного з них доступитися одразу, бо місцеві мазовецькі рицарі оточили кожного з них тісним колом і розпитували про Краків, про двір, про забави, про різні бойові переваги, а заразом роздивлялися на їхні пишні убори, на змащені для міцності яєчним білком зачіски, маючи все це за взірець вишуканості і пристойності.

Повала з Тачева сам упізнав Збишка і, протовпившись крізь мазурів, підійшов до нього.

Я впізнав тебе, юначе,— сказав він, стискаючи йому руку.— Як же ти поживаєш і звідкіля тут узявся? Боже ти мій! Бачу, ти вже носиш рицарського паса й остроги. Інші до сивого волосу на це чекають, але ти, видно, достойно служиш святому Георгієві.

Щасти вам боже, шляхетний пане,— відповів Збишко.— Коли б я звалив з коня найзнатнішого німця, то не зрадів би так, як радію з того, що бачу вас у доброму здоров'ї.

—Я також радий. А де твій батько?

—Не батько, а дядько. Він у хрестоносців у неволі, і я везу за нього викуп.

—А та дівчина, що накрила тебе наміткою? Збишко нічого не відказав, тільки звів повні сліз

очі вгору, а пан з Тачева побачив це і промовив:

—Земля — це місце сліз... тільки сліз! Але ходім на лаву під горобину, розкажеш мені про свої тяжкі пригоди.

І він повів його в куток подвір'я. Там вони сіли поруч, і Збишко став розказувати про нещастя Юранда, про викрадення Данусі і про те, як він її шукав і як вона вмерла. Повала уважно слухав, і на його обличчі позначалося то здивування, то гнів, то обурення, то співчуття. Нарешті, коли Збишко скінчив, Повала промовив:

—Я розкажу про це королю, нашому владареві! Він і так має зажадати у магістра, щоб вони випустили малого Яська з Креткова, і домагатися суворої кари для тих, хто його викрав. А викрали його через те, що він багатий, і вони хочуть викупу. Їм байдуже підняти руку навіть на дитину.

Він на деякий час задумався, потім став говорити ніби сам до себе:

—Ненажерне це плем'я, гірше за турків і татар. В душі вони бояться й короля, і нас, проте не можуть втриматися від грабежу. Нападають на села, вирізують кметів, топлять рибалок, як ті вовки, хапають дітей. А що ж було б, якби не боялися!.. Магістр надсилає до іноземних дворів на короля скарги, а в очі йому світить, бо краще за інших знає нашу силу. Але кінець кінцем він перебере міру!

Повала знову на хвилину замовк, а потім поклав руку на плече Збишка.

Я розкажу королю,— повторив він,— а в ньому вже здавна, як окріп у горшку, клекотить гнів, і ти можеш бути певний, що причинців твого нещастя не мине тяжка кара.

З них, пане, вже немає жодного живого,— відповів Збишко.

Повала доброзичливо глянув на нього і сказав:

Бодай же тебе! Ну, видно, ти свого не даруєш. Тільки одному Ліхтенштейнові ще не віддячив, але я знаю, що не міг. Ми також у Кракові викликали його, але без дозволу магістра він не може битися; магістр, покладаючись на його розум, весь час посилає його до різних дворів, отож не так легко й дасть цей дозвіл. Для цього треба війни, дай нам боже її діждатися.

Спочатку я повинен викупити дядька.

Так... Зрештою, я питався про Ліхтенштейна. Його нема тут, не буде і в Рацьонжі, він посланий до англійського короля за лучниками. А за дядька нехай тебе голова не болить. Якщо король або місцева княгиня скаже слово, то магістр не дозволить крутити з викупом.