Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Разом з іншими.

А на ловах врятував мою дочку?

Як же я міг інакше зробити?

І тепер мені допоможеш?

У Збишкові одночасно спалахнула така велика любов до Дануськи й така ненависть до хрестоносців-гнобителів, що він аж підвівся в сідлі, й насилу промовив крізь зціплені зуби:

— Слухайте, що я вам. скажу: хоч би мені довелося й зубами, гризти прусські замки, то я їх згризу, а Данусю таки визволю.

Вони замовкли. Мстива, й, непогамовна Юрандова натура під впливом Збиткових слів також, видно, озвалася з усією силою, бо він став скреготати в темряві зубами й повторювати:

—Данфельд, Леве, Ротгер і Готфрід!..

В думці він вирішив, що коли вони зажадають видачі де Бергова,— оддасть, коли зажадають доплати — доплатить, хоч би довелося до тієї ціни додати цілий Спихов, але потім горе буде тим, хто підняв руку на його єдину дочку!

За цілу ніч вони й на мить не заплющили очей. А перед ранком ледве впізнали один одного — так змінилися їх обличчя! Юранда нарешті вразили сум і Запеклість Збишка, і він сказав:

— Вона тебе повила покривалом і врятувала від смерті, — я це знаю. А ти любиш її?

Збишко подивився йому прямо в очі і майже зухвало відповів:

—Вона моя дружина.

Юранд спинив коня і здивовано дивився на Збишка, кліпаючи очима. — Як ти кажеш?

—Кажу, що вона моя жінка, а я її чоловік.

Рицар із Спихова затулив руками очі, немов засліплений рантовим спалахом блискавки, але нічого не відповів, а потім рушив конем і, випередивши всіх, мовчки поїхав далі.

Але Збишко, їдучи за им, не міг довго витримати і сказав собі в думці: «Нехай краще вибухне гнівом, ніж має мучитись». Він під'їхав до Юранда і, торкнувшись стременом об його стремено, заговорив:

— Послухайте, як воно було. Ви знаєте, що Дануська зробила для мене в Кракові, але не знаєте, що в Богданці за мене сватали Ягенку, Зихову дочку із

Згожелиць. Цього хотів мій дядько Мацько, її батько Зих, а також мій багатий родич абат... Що там довго говорити? Дівка порядна, гарна, і придане теж добре. Але цього не могло трапитись. Жаль мені було Ягенки, але ще більше жаль Дануськи, і я поїхав до неї в Мазовію, бо щиро вам кажу: не міг довше без неї жити. Згадайте лише, як ви самі любили — згадайте і не дивуйте.

Збишко зупинився, чекаючи від Юранда якогось слова, але той мовчав, і юнак говорив далі:

—В лісовому палаці мені пощастило врятувати на ловах від тура княгиню й Данусю. І княгиня тоді сказала: «Тепер уже Юранд не буде противитись, бо як же йому не віддячити за такий вчинок?» Але я й тоді не думав її брати без вашого батьківського благословення. Та й ніяк було, бо лютий звір так мене потовк, що мало душі з мене не витряс. А потім — ви вже знаєте — прийшли оті люди за Данусею, щоб везти її нібито, до Спихова, а я ще й з ліжка не міг устати. Думав, що вже ніколи її не побачу. Думав, що ви заберете її до Спихова й віддасте за іншого. В Кракові ж ви мені відмовили... А мені здалося, що я вмру. Боже мій, яка то була ніч! Нічого, крім горя та жалю! Здавалось, як вона поїде, то й сонце не зійде. Зрозумійте ж ви людське кохання і людські муки...

На мить у голосі Збишка почулися сльози, але він був чоловік мужній, опанував себе й казав далі:

—Люди приїхали за нею й хотіли одразу її забрати, але княгиня сказала їм чекати до ранку. І тут господь навів мене на думку поклонитися княгині й попросити її, щоб віддала за мене Дануську. Думав, як умру, то матиму хоч цю єдину втіху. Зважте на те, що дівчина мала їхати, а я залишався смертельно хворий. Не було часу просити вашого дозволу. Князя вже не було в лісовому палаці, і княгиня дуже вагалася, бо не мала з ким порадитись. Нарешті вони обоє з ксьондзом Вишонеком змилувалися наді мною, і ксьондз Вишонек повінчав нас... Божа Сила, боже право...

А Юранд перебив його глухим голосом:

І божа кара.

Чому має бути кара? — запитав Збишко. — Ви тільки подумайте: прислали за нею перед шлюбом, і чи був би він, чи не було б, однаково її викрали б.

Але Юранд знову нічого не відповів і їхав мовчазний, похмурий, із скам'янілим обличчям. І Збишко, що відчув був полегкість як людина, котра скаже якусь довго приховувану таємницю, тепер злякався й занепокоївся, що старий рицар затявся в своєму гніві і вони відтепер стануть чужими й неприязними людьми.

Йому зробилося страшенно тяжко. Після від'їзду з Богданця він ніколи ще не відчував такого душевного тягаря. Тепер йому здавалося, що нема ніякої надії ні пом'якшення Юранда, ні — ще гірше — на врятування Данусі, що все було марно, і в майбутньому його спіткають ще гірші нещастя та горе. Але ця зневіра тривала недовго і, як цс властиво було його вдачі, змінилася на гнів, жадання суперечки й боротьби. «Не хоче згоди,— сказав він сам до себе, думаючи про Юранда,— нехай буде незгода, нехай буде, як йому хочеться». І він готовий був кинутись на самого Юранда. йому захотілось битися з ким завгодно й за що завгодно, аби тільки щось робити, аби дати вихід скорботі й гнівові, аби знайти якусь полегкість.