Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Ні,— сказав Збишко. — Я вже казав вам, що коли б ми й не вінчались, то псявіри однак її викрали б. Бог зглянувся над вашим бажанням, а Дануську подарував мені, бо без його волі у нас нічого б не вийшло.

Кожен гріх — проти волі божої.

Гріх, але не таїнство. Таїнство — це боже діло.

Значить, нічого не вдієш.

І слава богу, що нічого! Отож не нарікайте, бо ніхто вам проти цих розбишак так не поможе, як я поможу. Побачите! За Дануську ми їм своїм чином заплатимо, але якщо живий хоч один з тих, що вашу небіжчицю мордували, віддайте його мені й побачите!

Але Юранд похитав головою.

—Ні,— відповів він похмуро,—з тих жодного живого вже нема...

Якийсь час було чути лише пирхання коней та приглушений звук копит на в'їждженій дорозі.

Якось уночі,— вів далі Юранд,—я почув голос, що виходив ніби з стіни і казав мені: «Досить помсти!» Але я не послухав, бо то не був голос моєї покійної дружини.

А що то міг бути за голос? — занепокоєно спитав Збишко.

Не знаю. В Спихові часто щось у стінах говорить, а часом стогне, бо багато їх на цепах у підземеллі померло.

А що вам ксьондз казав?

Ксьондз посвятив замок і теж сказав, щоб я припинив помсту, але цього не могло бути. Я їм залив багато сала за шкуру, і вони пізніше самі почали метатися. Робили засідки й викликали на бій... Так було й тепер. Майнегер і де Бергов перші мене викликали.

Ви брали коли-небудь викуп?

Ніколи. З тих, кого я захопив, перший де Бергов вийде живим.

Розмова обірвалась, бо вони звернули з широкого шляху на вужчу дорогу, яка крутилася і місцями входила в лісові просіки, засипані сніговими заметами, через які трудно було перебратись. Весною або влітку під час дощів ця дорога була майже непроїжджа.

Це ми вже під'їжджаємо до, пихова? — спитав Збишко.

Так,— відповів Юранд. — Ще буде чималий шмат лісу, а потім почнуться незамерзаючі болота, серед яких і стоїть Спихов... За болотами простяглися луги та сухі поля, але до замка можна дістатися тільки через греблю. Німці не раз хотіли застукати мене там, але не могли, і багато їхніх кісток біліє по лісових галявинах.

Та й потрапити сюди нелегко,— сказав Збишко.— Якщо хрестоносці пришлють людей, то як вони потраплять?

Вони вже не раз присилали, у них є такі, що знають дорогу.

— Дай боже, щоб ми застали їх у Спихові! — сказав Збишко.

Тимчасом це побажання здійснилося раніше, ніж молодий рицар гадав, бо коли вони виїхали з лісу на відкрите місце, де лежав серед боліт Спихов, то побачили поперед себе двох вершників і низькі сани, в яких сиділо три темпі постаті.

Ніч була дуже ясна, так що на білому сніговому килимі добре було видно всю групу. Серця в Юранда і Збишка забилися дужче: хто ж міг їхати до Спихова серед ночі, коли не посланці від хрестоносців?

Збишко сказав візничому їхати швидше, і вони незабаром наблизились до незнаних людей на таку відстань, що вже чули їхні голоси. Два вершники, які, видно, охороняли сани, обернулися до них і, познімавши самостріли з плечей, почали гукати:

—Wer da?

Німці! — шепнув Збишкові Юранд. Потім голосно гукнув:

Це моє право питати, а твоє — відповідати. Хто ви?

Подорожні.

Які подорожні?

Прочани.

Звідкіля?

— Із Щитна.

— Вони! — знову шепнув Юранд.

Тимчасом сани порівнялися з ними, і одночасно попереду показалося шість вершників. То була спиховська сторожа, яка день і ніч вартувала греблю, що вела до городища. Біля коней бігли величезні й страшні, схожі на вовків собаки.

Вартові, впізнавши Юранда, почали вигукувати привітання. Але в тих вигуках вчувалося здивування: дідич повертався передчасно й несподівано. А Юранд, усе думаючи про посланців, знов звернувся до них і запитав:

— Куди ви їдете?

До Спихова.

Чого?

Про це ми можемо сказати тільки самому панові.

Юранд уже хотів був сказати: «Я і є пан із Спихова», але, розуміючи, що при людях ця розмова відбутися не може, стримався. Він тільки спитав, чи є у них які-небудь листи, і, діставши відповідь, що їм доручено сказати про все на словах, наказав їхати щодуху. Збишкові хотілося якнайшвидше довідатись щонебудь про Данусю, і він ні на що не звертав уваги, тільки нетерпеливився, коли спускали містка на повний води рів, за яким на валах стримів височезний частокіл. І хоч йому раніш не раз хотілося поглянути на це зловісне городище, при згадці про яке німці з острахом хрестилися, тепер він нічого не бачив, крім посланців від хрестоносців, від яких міг почути, де знаходиться Дануся й коли її звільнять. Збишко не передбачав, що незабаром його чекає тяжке розчарування.