Генрик Сенкевич - Хрестоносці

— А вам, не казали, що я накажу вас і Бергова колесувати в Спихові?

— Ваша дочка в руках у братів, під наглядом Шомберга і Маркварта,— підкреслила жінка..

— Розбійників, отруйників, катів!—спалахнув Юранд, — Котрі зуміють за нас помститися і котрі на, від'їзді сказали нам так: «Якщо він не виконає всіх наших наказів, то ліпше буде, щоб ця дівчина вмерла, як померли й Вітольдові діти». Вибирайте!

—І зрозумійте, що ви в руках комтурів,— озвався прочанин. — Вони не хочуть вам чинити кривди, і староста із Щитна прислав вам через нас слово, що вільно виїдете з його замка, але хоче, щоб ви, за все їм заподіяне, прийшли плащеві хрестоносців вклонитися і здатись, на ласку переможців. Хочуть вам простити, але спочатку хочуть нагнути вашу горду голову. Ви називали їх зрадниками й клятвопорушниками — отже, хочуть, щоб ви здалися їм на віру. Звільнять і вас, і дочку, але мусите про це благати. Топтали ви їх — мусите заприсягти, що ваша рука ніколи не підійметься на білий плащ.

— Так хочуть комтури,— додала жінка,— а з ними Маркварт і Шомберг.

Настала мертва тиша. Тільки здавалося, що десь між балками в стелі якась приглушена луна моторошно повторювала: «Маркварт... Шомберг». А з-за вікон долинали перегуки Юрандових лучників, що вартували на валах городища.

Прочанин і орденська служка довгий час перезирались та поглядали на Юранда, що нерухомо сидів під стіною, в тіні від шкур, якими було запнуте вікно. В голові зосталась тільки одна думка: якщо не зробить того, що від нього вимагають хрестоносці, вони задушать його дочку; а як зробить, то теж може не врятувати ні Данусі, ні себе. Відчував над собою немилосердне насильство, яке його пригнобило. В уяві вже бачив залізні руки хрестоносця на шиї Данусі. Знаючи їх, він ні на хвилину не сумнівався, що вони її замордують, закопають на замковім валу, а потім відречуться, заприсягнуться — і тоді хто зможе довести, що то вони її викрали? Правда, в Юранда в руках були посланці, він міг одвести їх до князя; катуванням вирвати у них зізнання, але ж у руках у хрестоносців була Дануся, і вони також могли не пошкодувати для неї мук. І йому вже здавалось, що дочка здалека простягає до нього руки, благаючи порятунку. Якби він хоч знав напевне, що вона в Щитні, міг би цієї ж ночі вирушити до границі, несподівано напасти на німців, здобути замок, вирізати залогу й визволити дочку. Але її могло не бути і Напевне не було в Щитні. Ще майнула в голові блискавична думка: схопити цю жінку й прочанина, одвезти їх просто до великого магістра, може б, він добився від них зізнання й наказав би віддати йому дочку. Але ця блискавка як спалахнула, так вмить і згасла... Адже ці люди могли сказати магістрові, що приїхали викупити Бергова й ні про яку дівчину нічого не знають. Ні, цей спосіб нічого не давав— що ж давало? Подумав, що як поїде до Щитня, його закують в кайдани і вкинуть в підземелля, а Данусі все-таки не випустять, хоч би тільки для того, щоб не виявити, що вони її вкрали. А тимчасом смерть стояла над його єдиною дитиною, смерть над останньою дорогою душею... Нарешті думки його почали плутатись, страшний біль змінився заціпенінням. Він сидів нерухомо, тіло, його стало наче мертве, ніби вирубане з каменю. Якби він хотів підвестися в ту мить — не зміг би.

Тимчасом посланцям набридло так довго ждати — орденська служка підвелася й сказала:

Незабаром світанок, дозвольте нам, пане, йти. Нам треба спочити.

І підживитись після довгої дороги, — додав прочанин.

Вони обоє вклонилися Юрандові і вийшли. А він так і залишився сидіти, немов скований сном або мертвий.

За хвилину двері відхилилися, і в них показався Збишко, а за ним ксьондз Калеб.

—Що сказали посланці? Чого вони хочуть? — спитав молодий рицар, наближаючись до Юранда.

Юранд здригнувся, але нічого не відповів, тільки часто закліпав очима, немов прокинувшись від глибокого сну.

—Пане, чи ви не хворі? озвався ксьондз Калеб, який, знаючи Юранда краще за інших, спостеріг, що з ним діється щось дивне.

—Ні,— відповів Юранд.

—А Дануська? — питав далі Збишко.— Де вона і що вам про неї сказали? З чим вони приїхали?

З ви-ку-пом, — спроквола відповів Юранд.

З викупом за Бергова?

За Бергова...

Як то за Бергова? Що з вами?

Нічого...

Але в голосі його було щось таке незвичайне й безпорадне, що їх обох пойняла нагла тривога, тим більше, що Юранд говорив про викуп, а не про обмін Бергова на Данусю.

Боже милосердний! — вигукнув Збишко.— Де Дануся?