Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Тимчасом вони заїхали до корчми на роздоріжжі, що називалася «Світляк», де Юранд, повертаючись з князівського двору до Спихова, звичайно спинявся, щоб дати відпочити людям і коням. За звичкою так він зробив і тепер. За хвилину вони із Збишком опинилися в окремій кімнаті. Раптом Юранд зупинився перед молодим рицарем і, втупившись в нього, спитав;

— То це ти задля неї сюди примандрував?

Збишко майже різко відповів:

—А ви думаєте, що я заперечуватиму?

І подивився Юрандові прямо в очі, готовий на гнів вибухнути гнівом. Але в обличчі старого воїна не було злості, була тільки безмежна туга.

—І дочку мою врятував? — спитав Юранд трохи згодом.— І мене відкопав?..

Збишко глянув на нього здивовано і злякано: чи той при своєму розумі, бо Юранд ставив ті ж самісінькі запитання, що й у князівському палаці.

— Сядьте,— сказав він,— мені здається, ви ще слабі.

Але Юранд узяв Збишка за плечі й раптом сильно пригорнув, його до своїх грудей. Опам'ятавшись від хвилевого здивування, Збишко в свою чергу обняв Юранда, і вони довго тримали один одного в обіймах, поєднані спільним горем і спільним нещастям.

Коли вони випустили один одного з обіймів, Збишко припав до ніг старого рицаря, а далі з слізьми на очах став цілувати його в руки.

—Ви не будете противитись? — спитав він. Юранд відповів:

Я противився тому, що в душі пожертвував її богу.

Ви пожертвували її богу, а бог мені. Воля його!

Воля його! — повторив Юрапд.— Але тепер нам потрібне і його милосердя.

Кому ж бог поможе, як не батькові, котрий шукає дитини, як не чоловікові, котрий шукає жінки? Не буде ж він допомагати розбійникам.

А от же її викрали,— відповів Юранд. — То віддайте їм де Бергова.

Віддам усе, що захочуть.

На думку про хрестоносців у нього враз пробудилась колишня ненависть і обхопила, наче полум'ям, і він додав крізь зціплені зуби:

І додам, чого не хочуть.

Я також присягнув на це,— відповів Збишко,— але зараз нам треба до Спихова.

І він став квапити слуг, що сідлали коні. Коли коні поїли обрік, а люди трохи нагрілися в кімнатах, вирушили далі, хоч надворі вже смеркало. Тому що дорога була ще далека, а проти ночі брав сильний мороз, Юранд і Збишко, ще не зовсім здорові, поїхали в санях. Збишко розказував про дядька Мацька і шкодував, що його зараз нема тут, бо тепер якраз би й знадобилась його хитрість, ще більш потрібна в боротьбі проти підступного ворога, ніж хоробрість. Нарешті він звернувся до Юранда:

—А ви хитрий?.. Бо я зовсім не вмію хитрувати.

І я ні,— відповів Юранд.— Я воював з ними не хитрістю, а оцією рукою та цим болем, що в мені зостався.

Я це дуже добре розумію,— сказав молодий рицар.— Тому розумію, що кохаю Дануську, яку у мене вкрали. Коли б, не дай боже...

І не докінчив, бо, тільки подумавши про це, відчув у своїх грудях не людське, а вовче серце. Деякий час вони їхали мовчки білою, залитою місячним світлом-дорогою, потім Юранд заговорив немов сам до себе:

—Якби у них була причина мститись мені, — я б нічого не сказав. Але ж, богом присягаюся, не було у них причини... Я воював з ними на полі бою, коли їздив послом від нашого князя до Вітольда, а-тут був сусідом для сусідів... Бартош Наленч схопив сорок рицарів, які йшли до них, закував у кайдани й ув'язнив у підземеллі в Козьмині. Мусили хрестоносці йому піввоза грошей за них насипати. А коли мені траплявся гість-німець, який їхав у гості до хрестоносців, я його приймав, як рицар рицаря, та ще й обдаровував. Не раз до мене й хрестоносці через багна приїжджали. Не зробив їм тоді нічого лихого, а вони мені вчинили таке, чого б я й тепер не вчинив найбільшому ворогові...

Страшні спогади стали мучити його дедалі-більше, голос майже завмер, і він говорив, стогнучи:

— Одна ти була в мене, як овечка, як одне серце в грудях, а вони тебе, як собаку, взяли на мотузок, і на тому мотузку ти збіліла... А тепер дочку... Господи!

Господи!

Знову зайшло мовчання. Збишко підняв до місяця своє, молоде обличчя, в якому відбилося здивування, глянув на Юранда і спитав:

—Батьку!.. Їм личило б краще добиватися людської любові, а не помсти. Нащо вони стільки кривд усім народам і всім людям чинять?

Юранд у розпачі розвів руками й відповів глухим голосом:

— Не знаю...

Збишко якийсь час думав про свої запитання, а потім повернувся думкою до Юранда.

— Кажуть люди, що ви їм добре помстилися,— сказав він.

Юранд тимчасом притамував у собі біль, опам'ятався й почав говорити:

—Я заприсягнувся помститись їм... І богу заприсягнувся, що коли він допоможе мені доконати помсти, то віддам йому єдину дочку. Через те я і не погоджувався на твій шлюб з нею. А тепер не знаю: чи то була його воля, чи ви тим вчинком накликали на себе його гнів.