Эрнест Хемингуэй - Твори в 4-х томах. Том 4

Перші дванадцять днів травня збігли непомітно. Я рано вставав і брався до роботи, у полудень ходив купатися, але плавав недовго, щоб не втомитися; до другого сніданку всі сідали пізно, потім іноді спускалися в місто за поштою та газетами, заходили і в нічний шинок у дусі Сіменона при «Мірамарі», великому приморському готелі в центрі Малаги, де у нас завелися знайомі серед обслуги, потім поверталися в «Консулу» й обідали завжди пізно.

Тринадцятого травня ми виїхали до Мадріда на кориду.

Коли їдеш незнайомою дорогою, всі відстані ніби подовжуються, важкі відтинки шляху здаються ще важчими, небезпечні повороти ще небезпечнішими, а круті спуски виглядають зовсім прямовисними. Так, ніби ти знов став хлопчиком або підлітком. Але шлях з Малаги до Гренади через гірський перевал — не жарти, навіть якщо знаєш кожний вигин цієї дороги, кожний об'їзд, який може полегшити їзду. Цього разу, з шофером, рекомендованим Біллу кимось із знайомих, це було просто жахливо. Він усі повороти робив не так, як потрібно. Він тільки й знав, що сигналив, нібито це могло вчасно зупинити якийсь зустрічний навантажений ваговоз, — і в мене не раз душа тікала в п'яти і на спусках, і на підйомах. Я намагався дивитися на долини, на ферми і на маленькі кам'яні містечка, що залишилися внизу, під нами, на ламані лінії хребтів, що збігали до моря. Я бачив темні, голі стовбури коркових дубів, з яких уже місяць як зрізали кору, зазирав у глибокі розпадини, що відкривалися на поворотах, проводжав очима дрокові поля з лисинами вапняку, що пливли до кам'янистих круч, і мимоволі терпів усе безглуздя цієї їзди, іноді лише намагаючись порадою чи стриманим наказом відвести неминучу загибель.

В Хаені наш шофер мало не збив людину, що переходила вулицю, бо мчав з ідіотичною швидкістю, не думаючи про пішоходів. Після цього він почав більше прислухатися до порад, та й дорога тепер пішла краща, і ми щасливо перетнули в Байлені долину Гвадалквівіру, піднялися на плато і знов поїхали гористою місцевістю, вздовж Сьєрра-Морени. Ми проїжджали кам'янисті кручі Навас-де-Толоса, де християнські королі Кастілії, Арагону та Наварри завдавали колись поразки маврам. Ці місця зручні і для оборони, і для наступу (якщо вже взятий перевал), і зараз, сидячи в швидкій машині, дивно було думати про те, як було просуватися цією самою місцевістю 16 липня 1212 року і як виглядали тоді ці голі гірські луки.

Крутий і звивистий підйом привів нас до перевалу Деспенья-перрос, який розділяв мов кордон Андалузію та Кастілію. Андалузці кажуть що на північ від цього перевалу не народився ще ні один путящий матадор. Дорога і тут гарна і для доброго водія не становить ніякої небезпеки, а на самому перевалі є кілька ресторанчиків та готелів, з якими ми мали близько познайомитися цього літа. Але того дня ми поспішали, добре, що їхати було тепер легко, і зупинилися лише в першому містечку після перевалу, біля будинку, за яким дорога зразу різко йшла вниз. На даху цього будинку двоє лелек вили гніздо. Воно ще не було готове, і між лелеками йшла любовна гра. Самець дзьобом погладжував самичці шию, а вона то дивилася на нього з лелечою ніжністю, то відводила очі, і він знов починав гладити їй шию. Ми зупинилися, і Мері зробила кілька знімків, хоча освітлення було погане.

Ми згадали, як 1953 року по дорозі до Африки прочитали велику статтю, надруковану в ілюстрованому французькому журналі, про те, що лелеки в Європі майже перевелися і, мабуть, приречені на вимирання, і як пізньої зими цього року ми бачили тисячі лелек, що летіли з Ефіопії за хмарами сарани та інших шкідників, що є бичем Африки. Ці два лелеки були першими, яких нам довелося побачити в Іспанії, але протягом літа ми їх зустрічали сотнями. За тридцять п'ять років я ще не бачив такої сили лелек. Згодом ми часто їздили цією дорогою і бачили, як вивелося в гнізді двоє лелечат і як батько й мати годували й виховували їх; а коли ми востаннє проїжджали тут, уже наприкінці жовтня, гніздо було порожнє: вся сім'я відлетіла.

Коли ми спустилися в долину Вальдепеньяс, виноградні лози були не вищі за долоню, і безконечні акри виноградників гладдю стелилися до підніжжя гір, що темніли вдалині. Вино Вальдепеньяс добре пити вранці в якійсь мадрідській таверні, в компанії давніх знайомих, таких самих ранніх пташок, як і ти. Це вино без претензій. Воно жорсткувате й чисте на смак, і від нього всередині розгоряється несильний, швидко гаснучий вогонь, після якого не залишається попелу, і якщо ти зігрівся, то пити більше не хочеться. Спечного дня воно зберігає прохолоду в затінку і на вітрі. Воно холодить, а потім піддає жару — небагато, аби тільки нагадати про себе. Друга склянка знову холодить, а жару піддає, тільки коли це потрібно, щоб мотор працював. Вальдепеньяс — шампанське бідняків, але цеберки з льодом для нього не потрібні. Ці грона так дозрівали і з них так давили сік, щоб можна було пити вино за будь-якої температури; а перевозять його в звичайних бурдюках. Ми їхали по доброму шосе, недавно прокладеному через цей виноградарський край, і дивилися, як спурхують куріпки з узбіччя грунтового путівця, що йшов, паралельно до шосе, і надвечір уже були в Мансанаресі, де й зупинилися в готелі на нічліг. До Мадріда звідси було всього сто сімдесят чотири кілометри, але нам хотілося подолати цей шлях при денному світлі, до того ж корида мала початися завтра тільки о шостій вечора.