Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Та й я так думаю, що це брехня,по щиростi сказав дiд,ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне - брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:

"Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!.."

I знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi - в жнива абощо,- все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер - лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: "Чого це так попереду не було?.."

Врештi Гаїнка озвалася:

- А що ти сьогоднi в волостi чув?

- Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.

- А у Васюти не був?

- Нi! А чого б я мав у його бути?

- Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

- Давно? А вчора?

- Чи то пак: вiн у нас давно не був.

- А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?

- Та… ну… може, прийде…

- А нащо тобi той Васюта?

- Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: "Чого це вона так його вихваляє?"

I додав уголос, аби не мовчати:

- Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:

- А до Грицька ти часто ходиш!..

- Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо - читання гуртове буде.

Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати - i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то - до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:

- Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима - Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук - гуп! та й розскочився.

- Ой, шкода горщика! - пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: "Здоров, Зiньку!.." Миску додолу - вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.

- Та що це тобi, дочко? - метнулась до неї мати.- Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..

- Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як бiль бiла.

- Оце лихо! - бiдкалась мати.- Хоч би Зiнько швидше вертався!

- Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..

I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: "Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…"

Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..

Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках,- аж страшно. Як неприхильне навис комин,- мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..