Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.

- А вiдчинiть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.

- Здоровi були, бабо!

- Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!

- Як ся маєте, бабо?

- От, як там! Старому - аби день до вечора: однак скоро вмирати.

- Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

- А я до вас, бабо, за дiлом.

- Скажеш, синку.

- Хочете заробити карбованця?

- От, чому б не хотiти?

- Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

- Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

- Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

- А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? - спиталася.

- От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

- Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

- Дак це до вас ївга за цим ходить?

- Ти вже й знаєш! - гостро глянула на нього баба.

- Я багато дечого знаю… Дак ходить?

- Була.

- Хiба Зiнько до неї не привертається?

- Каже, що нi.

- Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

- Нi, не знаю.

- Дак я вам це кажу.

- А нащо менi його знати?

- А коли до вас Гаїнка прийде знову?

- Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.

- Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть - так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.

- Ну?

- Ну, то й матимете за це карбованця.

- А тобi нащо це?

- От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця - його вам треба.

- Гаразд, синку.

- Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

- Нi, не чула… Що не чула, то не чула,- не буду й грiшити, нi!..

Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.

- Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?

Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.

- Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде…- вагалася праведна баба Мокрина.

- Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…

- Та воно… та тiльки…

- Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.

- Хiба що так! - згодилавася баба Мокрина.

- От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…

- Знаю вже, знаю!

- От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.

- А не одуриш??

- Нi.

- Забожись!

- Побий мене хрест!

- Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?

- Схотiлося платка. От тан.ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити - куплю.

- А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пiшов Рябченко вi.дд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлляїя, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.

- А хочеш, Захарку, похмелитися?

- Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.

- Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усмiхаючись, iшов Рябченкi:ко додому й думав собi: "Ну-ну, побачимо, любесенькi, як то ви тепер ладнатимете".

Другого дня ввечерi Гаїнка прибiгла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зiлля, дак прийшла забрати.

- На ж тобi, дочко,казазала баба,- оце зiлля та пий його щодня по пiвчарочквки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловiк любив.

- О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!

- I добре, дочко, коли любить,- казала баба, завiрчуючи в папiрець якесь зiлля i не дивлячись на Гаїнку.- I добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.