Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- А що ж,- промовив Карпо.- Дмитро справдi чоловiк добрий,- вiн i в громадi за нас був.

- _ I я так думаю, що його треба прийняти,- згодився Зiнько.

- Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв,- упевняв Васюта.

- А я читати його навчу,- сказав Зiнько.

- А хiба такий старий навчиться? - спитав Грицько.- Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.

- А чому не навчиться? Аби схотiв!

Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:

- Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?

- I дуже радий! - зрадiв Зiнько.- Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.

Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.

Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами - усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: "Як присудите забрати в мене землю - жалiтимусь далi". Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло,- через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.

- Таке тепер на мене зло, що й годi! - розказував Грицько.

- Лютий рiд i немилосердний,- промовив Карпо.

- Це такi, що зубами на свiтi живуть,- доточив Васюта.

- Що лютi, то так,промовив Зiнько,- а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

- Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! - вигадував Васюта.- А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

- Та нi, вже пiзно,вiдмовив Карпо.

- Справдi-таки пiзненько,- згодивсь i Зiнько.- Нехай уже в четвер - свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

- _ Ну, моя така, що не пiде!..- махнув рукою Грицько.

Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.

- Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо,- не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка,- казав Карпо.

Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея".

- Нехай i те слухають! - вiдказав йому Зiнько.- Треба й їм щось тямити про громадськi справи.

- Та… нехай!.. Будеш ходити? - спитав Карпо свою жiнку.

- А чому ж? Буду,вiдказала та, почервонiвши.

- _ Про мене!..

Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину,- не про бабу Мотрину, нi,- про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,.а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути,так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

- А вони, бiднi, плачуть - сльози, як горох,- та аж у ноги батьковi падають, та просять,розказувала Гаїнка.- А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. "Не просiть його! - крикнули.- Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!" Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: "Не мiшайтесь, тату,- це не ваше дiло!" Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: "Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!.." Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: "Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.." Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…