Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Знову затих.

У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.

У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…

Вiдбули його.

Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.

- Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.

- Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!

- Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..

- Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав!

Затих на мить, опритомнiв.

- Мати стара зостається в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..

- Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..

- Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

- Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.

Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.

А вони питали:

- Кажи, брате,- може, ще що звелиш?

- Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..

- Не забудемо!.. Глянув по хатi.

- Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.

- Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.

- Гаїнко!..

Кинулася до його,вiн прихилив її голову собi на груди…

- Ще не зiйшло сонце?

- Скоро зiйде,- вiдказав Карпо.

Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:

- Прощав…

Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…

Рука впала з Гаїнчиної шиї…