Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька - як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй - йому не легшало.

Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.

Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.

- Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! - промовив вiн гiрко.

- Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка.- От скоро-скоро й ти все робитимеш - i дома, й на полi… от побачиш!..

Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?

- Дерева вже розпукуються,- казав Зiнько, дивлячись на свiй садок,- а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!

- Восени посадиш чи на ту весну,- не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.

- Атож, лiтатиму! - промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки - легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: "От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!"

Вiн поворухнувся,груди заболiли дужче.

Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…

- Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…

Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:

- Зiньку!

Вiн iздригнувся, розплющив очi.

- Що тобi, серце?

- Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!

- Нi, я не спатиму…

Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.

"Нi, не пособить лiкареве гоїння! - думала Гаїнка.Треба послухатися дiда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.."

I вона зважилася…

Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…

Одначе не зважувалася довго.

Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:

- Що це ти там робиш, що не даєш?

Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.

Лежав тихо.

Їй потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.

Вiн, здається, спав.

Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:

- Ой!.. Дихати!.. Давить!..

Гаїнка кинулась до його:

- Зiнечку! Де давить? Що?..

- Горло… в грудях пече… Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.

Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:

- Води!..

I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.

Гаїнка вхопила його.

- Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:

- Що це?

- Зiнько…

Вони глянули.

Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.

- Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати.

- Води!..

Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.

Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.