Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Iшов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:

- Зiньку!

Глянув, зупинившися, i побачив перед себе Ївгу.

Кiлька верб, вирiсши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському оковi з луки. Через цей захисточок пробiгала стежка, i на їй тепер стояла перед Зiньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачiв, мигтiла ясними кольорами на сiро-зеленому вербовому листi. Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкi нiздрi роздималися i високо зводилися з-пiд розхристаної керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще смiлiше, нiж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.

- Зiньку! - промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд пекучий.

- Чого? - спитався.

- Ой не передихну!.. Бiгла… побачила, що ти сюди пiшов… хотiла перестрiти…

- Хiба яке дiло є? - спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно…

- Дiло!.. Ой, є, ще й велике! - i вона приступила до його ще ближче.Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?..- Вона спинилася на мить,- їй увiрвався голос.- Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… i день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Твої очi, твої брови бачу!..

Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу, i вiд усього її молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.

I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його грудьми, вся тремтючи, i впилася в його уста своїми устами. Вiн почув, що в його туманiє голова… На мить… а тодi, вхопивши її обома руками за плечi, вiдштовхнув од себе, скрикнувши:

- Ївго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..

- Що менi чоловiк?! Я його ненавидю, я тебе люблю! - i вона знов простягла до його руки.

Але вiн дужим рухом одхилив її набiк i обминув, промовивши:

- Грiх тобi, Ївго, таке казати! Не буде цього нiколи!

I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А вона дивилась йому вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.

- Зiньку! - скрикнула.- Вернись!

Вiн i не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподiваючись iще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:

- Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову,. i вона як стояла, так i впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тiльки хлипала, усiм тiлом здригаючись…

Врештi почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та нi за одним не пропадала так, як за Зiньком.

От i недавно - Микита Тонконоженко, яким гарним вiн їй здавався, поки цього Зiнька не побачила… А тепер їй Микита просвiтку не дає, переймає та нагадує старе цiлування, а її аж верне вiд його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той i її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився нiколи до неї, i, може, через те й покохала його так, як ще нiкого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а вiн мов не бачить, мов не чує, мов не розумiє!..

А сьогоднi… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його i цiлувати… цiлувати!.. скоро побачила його там, на вулицi… I ось тепер!..

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, i вiн не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурнiша за неї? Чи вiн боїться жiнки? Нi, вiн не з боязких… То це любить її так!..

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж iз їм зробиш!

Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим iншим. Є ж зiлля… Пiде до баби Мокрини - та їй дасть.. дасть такого, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бiгатиме вiн за нею так, як i всi iншi бiгали… От тодi вже не вiдiпхне так, як сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попанує над їм!..

I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько буває в їх у хатi, то легко буде й дати йому - чи спити, чи з'їсти.

Ця_ думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тодi пiдiйшла до кринички i вмилася холодною водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи з верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка - iшов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася iзнов на весiлля.

Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.