Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Та в нас же є вода.

- Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.

Чи набрала води, чи не набрала,- на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.

Коли справдi йде - i вiд Васюти!

Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.

Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив,думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею про-куйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то - чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!

А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.

- Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?

- Нi… я здужаю…

- Дак чого ж ти така? Щось тобi є.

- Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

- Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

- Я… я… я не знаю…- казала, хлипаючи, Гаїнка.- Про Зiнька…

- Що про Зiнька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:

- Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий,- вiн би тебе не дурив.

Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.

- От, людям заздро, що ви гарно живете,- ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!

I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

- Скажи, сестрице, - питалася, зазираючи в тихi очi Катринi,- скажи, ти нiчого не помiчала?

- Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,- от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.

Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.

Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:

- Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?

Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зiнько тим часом пiшов до волостi - понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка,- i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.

- А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? - сказав дiд.

- А що там говорять?

- Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?

- А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.

- Ну, то й гаразд! - сказав дiд Корнiй.- Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.

- Ет, люди як люди: усе щось i змислять! - махнув рукою Зiнько.- Що ж там? - попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.

- Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.

- От, чорт зна яка падлюшна брехня! - обурився Зiнько.