Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Чи я ж дурний?

- От бач! От бач! - почала вона стукати себе кулачком у голову.- А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..

Забрав її руки, щоб не била себе:

- Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?

Розпиталися. Зiнько подумав…

- Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?

От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч - де б вона тодi очi подiла?

Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.

- Я… я… я хотiла… я думала…

I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.

- Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.

- Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…

Довго вони не спали.

Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.

Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави - все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно - так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…

- Зiньку! Вставай! Ми заспали…

Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?

Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.

- Здорова, сестричко!

- Здорова! - вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.

- Питай мене - чого я до тебе прибiгла!

- Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,- нiчого нема, все брехня.

- Ха-ха-ха! - зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:

- Чого це ти?

- От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!

- Та чого ж ти смiєшся?

- Бо менi i весело, й чудно… Ой!..

Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.

- Чи ти присуственна? - смiялася вже й Катря, пручаючись.- Кажи вже, що там є!

Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.

Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…

А Зiнькове товариство тим часом трохи побiльшало: став туди ходити Дмитро Василенко.

Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собi ту десятину землi. Грицько був старший, батько його вiддiлив першого, вiддав йому все,_ що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цiлком, усе_ належати йому, Панасовi, та меншому братовi Iвановi. Вони жили при батьковi, доглянули його смертi, вони й повиннi були подiлити промiж себе всю, яка зосталася, батькiвщину. I дуже не по правдi зробив батько, що, вмираючи, звелiв Грицьковi забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицьковi тодi менше припало землi! Уже скiльки припало, то припало, а як оддiлений, то оддiлений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правдi зробив батько, що вiддав ту десятину Грицьковi, а ще бiльшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.

Панас на таке пристати не мiг. Вiн i сам усякими способами змагався з Грицьком, i меншого свого брата Iвана до того нахиляв i дратував проти старшого. Найбiльше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тiєї десятини жито Грицькове. I в якi дурнi вiн, Панас, пошився, нацiлившися забрати жито вночi пiд вiвторок i побачивши в понедiлок уранцi, як Грицько з товаришами вiз уже останнi копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-вiку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… I найгiрше, що нiякого способу не добереш тепер iз Грицьком. Сам вiн нiтрохи не поступається, а старшина крутить: "Що ж, я не можу… одвiчатиму… не по закону…"