Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.

Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..

Вона ж - як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути..Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну,- завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..

Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.

- Зiньку, це ти? - попитала стиха.

Не чуть нiкого, нiхто не озивається.

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде - дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась - i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

- _ Ти ще не спиш, Гаїнко?

- Нi…

- Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

- Нi, вже нiчого…

- Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

- Добре, що береться…

А думала iнше: "Якби вiн i довiку не брався!" Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

- Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

- Соромляється при чужих,- одказав Зiнько,- говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

- А жiнки… хiба не соромляється?..

- Нi.

- Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?

- Еге ж.

- А Катря була?

- Була.

- _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

- Хто, Катря?

- Нi, та, Грицькова…

- _ Як коли: буває й нi.

Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зiлля дати.

- Не люблю я її! - сказав вiн до Гаїнки.

- А чом не любиш?

- Бо в'язне до мене.

Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

- Як то в'язне?

- Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука…

I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.

- Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

- Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

I вона стискала його, пригортала, цiлувала.

- Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!

- Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!

- Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

- За що ти так себе лаєш?

- Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

- А ти повiрила?

- Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила - як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..

- Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.

Вона так i схопилася:

- _ Про мене?! Про мене?!

- Що до тебе Васюта стежку топче.

- Васюта?.. Ха-ха-ха!..

- Цить, дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.

- Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледве втишив її.

- А ти ж повiрив?