Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

- Та люди все гарнi, заможнi,- нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

- Хто ж то?

- Та ось - я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

- А ще хто? - допитувався Зiнько.

- Та, мабуть, i всi…

- Нi, цих мало: не подужають.

- Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти,- того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

- А чого ж то воно таке баришовите? - випитував Зiнько.

- От так! Та земля ж яка там добра - це раз. А друге - цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

- Нiскiльки,вiдказав спокiйно Зiнько.

- Як то? - здивувавсь Остап.- А ти ж казав, що пристанеш.

- I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

- А з нами ж чому не хочеш?

- Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

- Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

- Дарма, тату, аби я до дiла казав.

- Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

- Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

- Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

- Що тобi батько казали? - питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.

- Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

- А ти ж?

- А я не схотiв.

- I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди - отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

- Чого ж вони страшнi?

- Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

- Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять,- зiтхнув Зiнько.

- Хоч би вже батько з їми не приятелювали,- казала Гаїнка.- А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

- Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

- I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки - сонцевi дiточки!… - А хто ж їх батько?

- А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

- А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? - спитав, смiючись, Зiнько.

- Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? - казала невдоволеним голосом Гаїнка.- От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце - красна панна, зiрочки - дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що - ти кажеш - русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

- Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

- Хiба дiдусь брешуть?

- Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

- Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як е?

- Ну, от знов! - загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу - неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає- де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це - так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…