Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє- переп'янство йздєлаєш, чи как?

- Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! - сказав сердито Васюта.

- Хто - я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

- Да й тi на вас плювали! - доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

- Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну - одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

- Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

- А знаєте, хлопцi й дiвчата,- не вгавав Васюта,- я навчився нової пiснi, та й ловкої!

- Ану-ну! Якої? - загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

- Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях,- нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма,- гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

Закладає руки в бруки

Та й говорить, што вон пан,-

Розсмотрiвшись хорошенько -

Настоящий шарлатан!

- Ха-ха-ха! - загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

- Ти будеш менi шарлатана притулять? - скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

- Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!..- казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту.- Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний,- отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

- Мовчи! - скрикнув Микита, все стоячи з затис-неними кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.

- Ой-ой-ой! Уже занiмiв! - i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: - Гвалт! Горить!..

- Де горить? Де? - заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.

- Паджак з iскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

- Пху на тебе, собако паршива! - крикнув Микита, одвернувся й пiшов на другий бiк гурту, а Васюта репетував:

- Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Iскри розгоряються!..

- Нi, не здержить Микита проти Васюти,- казали парубки.- Проти всiх здержить, а проти тебе, Васюто, нi.

А з Микитою тим часом оддiлилося кiлька парубкiв i пiшли гуртом на другу вулицю.

- Ну й уїдається в тебе цей Васюта! - казав один парубок.- I чом ти його не провчиш?

- Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! - одказав iще заклопотаний Микита.

- Здоровий, як тур! - промовив другий парубок.- Сам ще й не подужаєш його.

- Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! - порадив той, що його Микита Ванькою звав.- Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.

Микитi стало веселiше.

- Вот спасiба, камаради! Каби їх обоїх iз Зiньком!

- Дак що? I Зiнька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано - не так, як йому завгодно.

- Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятiя,- сказав Микита.

- А скажи, Микито,невже справдi в городi так живуть, що хто з ким хоче, з тим i любиться - чи вiнчаний, чи невiнчаний - однаково? - спитав званий Ванькою.

- Ще й як!

- От штука!

- А што, харашо? Не журись, Ванька,- i в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тiльки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Iшли далi, i вiн подавав їм науку.

А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.

- Ой, щось свариться! - сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:

- Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.

- Оце вже Момоти за землю лаються,- сказав Зiнько.

Момоти були сусiди Зiньковi - з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший - Грицько, тодi - Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок,отой "Ванька", що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину,- тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.