Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами - Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).

Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.

- А не дiждеш ти,вiдповiдав Грицько,- чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

- Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! - одгукувався Панас.- їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.

- I на поле не пустю! - вiдказував Грицько.- В мене коса в руках буде.

- Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi,нахвалявся Панас.

- От таки вони справдi порiжуться колись! - промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.

- Добривечiр, дядьку,- озвався до його Зiнько.

- Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.

- I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

- Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.

Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас,- той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий,- лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: "Ну, будеш же ти без худоби!" Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку,- аж конi його - пара добрих коней - здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас iзробив, а нiчим довести,- так i пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навiть боялися його, i в спiрцi з Грицьком бiльшiсть до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець - Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:

- От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя,- це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?

- Та нi, я того не кажу,- вiдповiдав Зiнько.- Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тiльки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нiчого З того доброго. Ви своє робiть, а коли вiн до вас чiплятиметься, тодi позивайте його.

Грицько подумав…

- Хто його знає, чи випозиваєш що…- промовив зiтхнувши.- А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..

- Бувайте й ви!

- Шкода чоловiка! - промовив Зiнько.- I путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив - i так мало не щороку якась бiда йде та й Другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку ївгу - чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.

Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на при-мостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.

- Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить? - спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.

- Казав же тобi, що нi! - вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи.- Спи лиш, а то завтра рано вставати.

- Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий - хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля - мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…