Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

- Дак то ж на русалчин Великдень.

- А мавки?

- Та й мавки ж… I русалки, й мавки - все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…

- I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

- Чому - не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.

- Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!..- I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили.- Не.хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

- Ой! - скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

- Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

- Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

- А ти ж, кошеня дряпуче! - скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки.- От же тобi! В неволi!..

- У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!..- казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

- Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. "I де вона в бога, оця ясочка, взялася?" - шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

- А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно,- дiдусь не велять! А що?

- Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

- От! А ти менi знову руки крутитимеш?

- Iди, iди,- я не дам,- казав дiд.

- Ну йди ж! - закликав i Зiнько.

- А не займеш?

- Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу,- сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку.- Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

- Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? - сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

- Поки справився дома - та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

- Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.

- Земля - мати,казав вiн,- шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..

Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:

- Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

- Аби розумно та по-божому,- вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось,- через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника,- з нею вертався й дiд до села.