Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Купив собi арифметику, щоб i далi вчити її, купив географiю, бо хотiв знати про всякi землi… Купував iще багато всяких книжок. Якi були в його грошi, що мiг би на парубоцькi вбори витрачати абощо,- все вiддавав за книги. Купував на базарi, в щетинникiв i в поганенькiй книгарнi в городi. Купував, не знаючи, якi вони, а так - яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував i читав багато i врештi кинув. Здебiльшого йому траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки. Зiнько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над "Кобзаря" та над "Роберта Оуена" книги не знайшов, хоч не збувся надiї колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрi книги, але сам не тямив, по чому їх пiзнавати i де їх знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловiка.

Де ж вiн? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зiнька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги; батюшка не любив розмовляти з селянами нi про що, опрiч церковних справ; панок Глушкiвський (поблизу жив) тiльки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зiнько й не сподiвавсь там нiчого доброго почути… та й не смiв до його, до незнайомого, йти.

"У город хiба пiти?" - думав собi парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що вiн якось не полюбляв того города пiсля нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге - до кого б же вiн i там удався? Все невiдомi люди, не схочуть з ним i говорити. I зостався Зiнько сам iз своїми думками…

Хоч i не зовсiм сам. Таки були деякi товаришi, що вiн мiг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум i серце. Найбiльше - з Карпом та з Васютою.

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з пiвдня. Пiт проймав Зiнька, а вiтер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печi.

Зiнько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно,- хоч би швидше дiйти.

Вiн скинув чумарку, щоб не було так душно, i зостався в самiй гарно й рясно вишиванiй сорочцi з тонкого полотна. Вiдкотний комiр злегка обнiмав йому загорiлу шию. Загорiле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсiм ховала його лоба гарного, хоч i була розчесана наперед. З-пiд чорних рiвних брiв (заздрощiв дiвочих) сяли розумнi променистi очi. Вiн вдивлявся тими очима в близький уже гай,- чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нiкого. Додав ще ходи i незабаром став бiля гаю.

Маленька стежечка вбiгла з поля помiж дерева. Зiнько вступив на неї, i його враз обняло таким гарним, любим холодком, що вiн аж зiтхнув широко й легко. Пiшов тодi помалу, впиваючись тiєю живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якiй стежцi. Трохи згодом дерев поменшало, i незабаром перед Зiньком розiслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промiнням.

Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку пiд великою гiллястою грушею, сидiло двоє.

Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на товсту бiлу сорочку i на їй ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упокоєм зложив тi руки на колiнах i, не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали чорнi, надзвичайно молодi очi.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темнi мрiйнi оченята, дiвчинка, що сидiла перед їм. Нi, не дiвчинка, бо на головi в неї був маленький святковий очiпок,- тiльки здавалась дiвчинкою - така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сидiла боком до Зiнька, просто на землi, пiдобгавши пiд себе ноги. Зiньковi виразно видно було її високе, як i в дiда, чоло, мов намальовану, чорну брову i маленький, ледве-ледве горбатий носик, червонi губенята й нiжно обведене легеньке пiдборiддя. Трохи загорiле обличчя так i пашiло, рум'янцем. Коло вух i на шиї вилося, вибившися з-пiд очiпка, непокiрне русяве волосся. Тонка шия вгиналася пiд разками кольористого намиста й дукачiв. Блискучою хвилею спадали вони на високi груди, на бiлу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, колiна обнiмала картата старосвiтська плахта - з зеленими, червоними, синiми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дiдового оповiдання, її маленькi рученята лежали на колiнах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снiгом старечої зими дiда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвiтною нiжною весняною квiткою.