Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Фріско засміявся. Він збагнув, що Моррісу зовсім не до душі таке загравання компаньйона до його ясноокої голубки. Запроторивши дружину у прибудову Баггінсів, він розраховував тримати її подалі від сторонніх очей. Старий Монті та матінка Баггінс завжди вдома, і вона завжди буде під наглядом. Вони держали дешеву поганеньку харчевню, яка містилася в сараї, зліпленому з іржавої жерсті від гасових бідонів, а поруч була халабуда, куди вони пускали людей ночувати.

— Моррісе, можна мені вже зійти? — спитала місіс Гауг.

— Зажди, я тобі допоможу, — буркнув Морріс.

— Ні, я сама.

Саллі передала йому через колесо роздутий саквояж та кілька клунків, а Морріс занепокоєно стежив, як вона підводиться з місця, повертається спиною і непомітно розправляє спідниці. Потім вона намацала носком підніжку й легко зіскочила на землю, ледь відкривши перед зацікавленими чоловіками лише струнку кісточку та запорошений чорний черевичок.

Моррісу, видно, було дуже приємно, що вона так спритно та пристойно все це зробила. Мабуть, він боявся, що, злазячи з повозки, вона зачепиться спідницями і всі побачать її ноги та білизну. Морріс наполіг на тому, що сам перенесе її саквояж та клунки до крамнички.

— Та що ти, не треба, — заперечувала Саллі, — вони зовсім не важкі.

Фріско та інші свідки цієї сценки весело усміхались, їх страшенно смішило те, як урочисто і поважно Моррі Гауг упадає біля своєї дружини.

Саллі теж не могла стримати посмішки і, йдучи за Моррісом, блиснула очима в бік містера де Морфе.

— Бувайте щасливі, — сказала вона церемонно.

Морріс познайомив дружину зі старими господарями, які тримали крамничку й жили в ній. Прибудова за крамничкою виявилась звичайною невеличкою повіткою з жердин, переплетених гілками. Зверху було насипане сухе листя. У повітці стояла кривонога дерев’яна розкладушка з таких самих жердин, обтягнутих мішковиною. За стілець правив дерев’яний ящик, і все. Морріс пообіцяв принести з табору рядно й повісити його на мотузці перед входом, щоб Саллі могла, сховатися від сторонніх очей. Вона зрозуміла, що їй доведеться жити тут, поки Морріс не влаштує її якось інакше.

— А що я робитиму, коли піде дощ? — спитала вона, розгублено озираючись.

— Ради бога, не коверзуй, — роздратовано відповів Морріс. — Дощі тут нікого не лякають. У нас їх і так замало. В усякому разі, я постараюсь спорудити для тебе якусь халупу до початку дощів.

Він вийшов і приніс з повозки її бляшаний сундучок, потім сказав, що йому треба напоїти коні та погнати їх на нічліг. А тоді вони з Саллі підуть у харчевню та щось поїдять. Краще почекати трохи: зараз там повно людей. Він попередив місіс Баггінс, щоб вона залишила їм тушкованого м’яса та гарячого пудингу.

Саллі присіла на свій сундучок, їй страшенно розболілась голова, вона почувала себе розбитою і пригніченою.

— Мені б тільки чашечку чаю, — втомленим голосом сказала вона. — Ах, Моррісе, чому ми одразу не поїхали до тебе в табір? Я б там швиденько прибрала і нам було б набагато зручніше, ніж тут, де збирається стільки людей. Я б могла готувати для тебе і…

— Дозволь мені знати, що для тебе краще в Хеннані, — холодно відповів Морріс. — Ти не уявляєш, який набрід стікається сюди з усіх кінців світу, і не забувай, що ти жінка.

— Але ж, Моррісе, — стримано заперечила Саллі, — до мене в Кулгарді ставились з великою повагою. Всі кажуть, що старателі — дуже порядні люди.

— Все це я знаю, — нетерпляче насупився Морріс. — Не треба мені доводити, що таке золоті приїски, Саллі. Попервах так справді було в Кулгарді; але в Хеннані — зовсім не те. Тут люди хижі й зажерливіші на золото. Інакше й бути не може. Адже сюди з’їжджаються покидьки суспільства з усього світу. Я був би щасливий, якби ти залишилась жити мирно та тихо в Південному Хресті, замість того щоб волочитися за мною сюди.

— Але ж ти покинув мене саму майже на два роки, — нагадала йому Саллі. — Невже ти гадаєш, що весь цей час я жила там мирно та тихо?

— Звичайно.

— Ти просто зовсім про це ніколи не думав.

— Ах перестань уже, Саллі, — скипів Морріс. — Не будемо починати все з початку. Якби ти знала, що мені тут довелось пережити, ти б зрозуміла. Я ходив з Фріско на розвідки, що тривали по кілька місяців. Одного разу, повертаючись назад, ми трохи не подохли від спраги…

— Ой, Моррісе!

— Послухай, люба, — Морріс присів на ящик поруч з нею. — Я дуже погано вчинив з тобою. Каюсь. Мені слід було писати тобі, навідатись додому, щоб подивитись, як ти живеш. Але клята золота гарячка хапає, немов чума, і людина робить таке, що в нормальному стані не спало б їй навіть на думку. Ми всі тут трохи божевільні. Не можемо ні говорити, ні думати ні про що інше, крім золота. Зрозумій, я бачив сотні людей, які знаходили цілі скарби, а мені жодного разу по-справжньому не поталанило. Ага, один раз я одержав свою частку за ділянку, де ми працювали з Дінні Квіном та Олфом Брайрлі. Але я купив верблюдів та харчів і подався на розвідку з Фріско в надії подвоїти те, що вже мав, — і втратив усе. Кажуть, якщо людина невтомно шукає золото, вона неодмінно знайде своє щастя. Отже, настане день, коли і я знайду своє. Тоді ми обтрусимо з своїх ніг порох золотоносних полів і рушимо в подорож навколо світу…