Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— Поклянись мені, Саллі, що ти більше цього ніколи не скажеш. Що ти ніколи не покинеш мене!

— Клянусь тобі, Моррісе, — прошепотіла вона, задихаючись. — Але ж ти сам забув про мене в останні місяці.

— Ти єдина у світі, хто мені дорогий, Саллі, — з гіркотою озвався Морріс. — Як я міг про тебе забути? Але тут людина іноді сама себе не пізнає. Ніби іржа її роз’їдає. І тоді вона безсила скинути з себе апатію, що діє немов наркотик. Тобі це стане зрозуміло, коли ти поживеш тут довше.

— Я відчувала, що з тобою трапилось щось подібне, — сказала Саллі. — Через те я й приїхала, Моррісе.

Коли сонце схилялось надвечір, вони під’їхали до купки наметів та куренів, безладно розкиданих біля підніжжя гірського кряжа, над яким випинались поодинокі стрімчаки. Це й був Хеннан.

Мідно-червоне світло заливало покопирсаний схил кряжа й кучугури рудої та бурої землі. Тут і там на тлі чистого неба, голубувато-зеленого й прозорого, неначе вода, бовваніли дерев’яні копри. Навколо готелю — ветхої споруди з гофрованого заліза — та кількох крамничок, зліплених з обрізків жерсті й мішковини, із плетеними з гілля піддашками, по широкій дорозі, на якій ще подекуди стирчали захлялі дерева, снували старателі. Люди нескінченним потоком ішли до опріснювача, що стояв оддалік при тій же дорозі. Дим від численних багать, запалених для готування вечері, висів у нерухомому повітрі, перемішуючись з пилюкою, яку цілісінький день збивали грохоти.

Морріс зупинився перед однією з крамничок. Кілька чоловіків, які там стояли, відгукнулись до нього млявими привітаннями. Вони помітили жінку, що сиділа біля нього, і неквапливо підійшли до повозки. Морріс зіскочив на землю, роздав листи та газети, пакунки з м’ясом та овочами, інструмент і пару чобіт, які йому було доручено купити в Кулгарді.

Його закидали питаннями про «старий табір», як вони називали Кулгарді, та про похід на Лондондеррі. Поки він розповідав, старателі з цікавістю розглядали Саллі, яка мовчки сиділа в повозці, страждаючи від того, що про неї знову забули.

Саллі була обурена, що Морріс не познайомив її з товаришами, як Олф познайомив Лору по приїзді в Кулгарді. Мабуть, вирішила вона, Морріс твердо собі поклав не дати їй подружитися з чоловіками в Хеннані так, як вона дружила з усіма відвідувачами готелю Фогарті.

З крамнички вийшов рослий бородань; легкі впевнені рухи, крислатий фетровий капелюх і порівняно охайна зовнішність вигідно виділяли його серед старателів, які з’юрмилися навколо Морріса, — нечесаних і немитих, в занехаяних сорочках та штанях, припалих рудою пилюкою.

— Хелло, Моррі! — весело гукнув він. — Таки привіз свою господиню?

І він зухвало блиснув усміхненими очима в бік місіс Гауг, що й досі сиділа в повозці серед своїх речей.

— Милості просимо до нас у Хеннан, місіс Гауг, — він спроквола підійшов до неї. — Доведеться мені самому представитись: Моррі, як видно, надто заклопотаний, щоб зробити мені таку честь. Франсіско Хосе де Морфе, більш відомий, як Фріско Джо Мерфі, до ваших послуг.

Він скинув капелюха і, на втіху всім присутнім, низько вклонився Саллі.

— Як поживаєте, містер де Морфе? — відгукнулася Саллі.

— Дякую, пані, просто чудово, — в тон їй церемонно відповів Фріско, а очі його все сміялись. В думці він уже вирішив, що ця маленька дамочка не завжди буде з ним така стримана і неприступна. Втомлена довгою подорожжю й незадоволена поведінкою свого чоловіка, Саллі здалась йому мало привабливою. Далеко не красуня, подумав він, хоч очі прекрасні, та й постать струнка, міцненька.

— Вам, певне, дуже хочеться чаю, — спробував Фріско вгадати її бажання. — Я піду поставлю котелок.

— Прошу вас, не турбуйтеся. — Саллі відчувала, що поводиться з гідністю, як вимагав від неї Морріс.

А Морріс в цей час зник у крамничці. Повернувшись звідти, він підійшов до повозки.

— Бачу, ти все-таки привіз свою жіночку, Моррі, — звернувся Фріско до Морріса і на губах його майнула іронічна посмішка. — А ти ж начебто збирався залишити її в Кулгарді?

— Передумав, — буркнув у відповідь Морріс.

— Піду трохи приберу в нас, — зголосився Фріско, не звертаючи уваги на поганий настрій Морріса. — Як ми влаштуємось? Якщо хочеш, я виберусь геть, і місіс Гауг поселиться в моєму наметі.

— Дякую, — відповів Морріс, але в голосі його не відчувалось ніякої вдячності Фріско за таку великодушну пропозицію. — Я вже домовився з місіс Баггінс, ми поживемо у неї деякий час. За крамницею є прибудова, там ми й поселимось. Так буде зручніше для місіс Гауг, поки я поставлю для неї хижку.