Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Олф ніби якось одразу схуд і змарнів за цей день. Він ішов на зібрання управляючих рудниками і був з такої причини в білому костюмі та солом’яному брилі. Лора щоразу на цьому наполягала. Вона сама прала та випрасовувала костюм, не шкодуючи ніякої праці, тільки б Олф не осоромився перед іншими управляючими та іноземними зальотними ділками. Фріско й приїжджі американці завжди хизувалися влітку в білих костюмах з індійського шовку або з чесучі, і Лора Дуже пишалася тим, що Олф був зодягнений так само чепурно, як і вони.

Звичайно Олф ходив у робочому костюмі, такому ж заношейому і просякнутому пилюкою, як і в кожного старателя на приїсках. Він погоджувався міняти цей костюм лише тоді, коли йшов звітувати в правління або коли його чекала зустріч з управляючими інших великих рудників, і гордість не дозволяла йому мати вигляд убогіший, ніж у них. Але від його самолюбства не лишилося й сліду в той день, коли Дінні порвав з ним. Він був нещасний і жалюгідний, мов зацькований пацюк, розповідав Морріс своїй дружині. Якщо два чоловіки протягом багатьох років були в такій дружбі, як Дінні з Олфом, розрив — нелегка річ. А надто коли один з них звинувачує другого у боягузтві та зрадництві.

Морріс знав, як Дінні любить Олфа і який дорогий для Олфа Дінні, — певне, найдорожча в світі людина після дружини та дочки. Якби не вони, Олф ніколи не пішов би проти Дінні та колишніх своїх товаришів-старателів.

— Я не засуджую Олфа, — сказав на закінчення Морріс. Я також зробив би те саме, коли б опинився в його становищі.

— Хвалити бога, що не опинився! — відрубала Саллі. — Для твого діла буде більше користі, якщо ти залишатимешся в дружніх стосунках з старателями. Що ж до мене, то я цілком підтримую Дінні; я не можу бути підсобницею несправедливості. І знай, Моррісе, що я допомагатиму старателям усім, чим тільки зможу.

Марно було сперечатися з Саллі, коли вона переходила на такий тон. Морріс і не пробував, але за Олфа він все-таки не міг не заступитися.

Не так уже й важко зрозуміти Олфа, казав Морріс. Після тифу він ще й досі он схожий на тінь, а відтоді минув майже рік. Мабуть, колишнє здоров’я вже не повернеться до нього. Хіба він зможе знову взяти в руки лопату та кайло? Погоня за щастям, пошуки золота тепер не для нього. Йому потрібне лише єдине — постійна робота і сталий заробіток.

Олф сам казав Моррісу, що йому остогидли приїски, що він мріє про той час, коли зможе виїхати на південь, купити там ферму або фруктовий сад і пожити спокійно. За всі роки, що він працював на приїсках, він ніколи не був упевнений в завтрашньому дні, за винятком отих перших кількох місяців після відкриття «Леді Лори». Тоді він жив, немов у райському сні, жодної миті не сумніваючись в тому, що кожен наступили рік приноситиме йому дедалі більше багатства та щастя.

Його оптимізм не раз зазнавав найтяжчих ударів. Коли «Леді Лору» довелося закрити, Олф опинився без роботи й без грошей і знову пішов на розвідку з Дінні. Здебільшого йому не таланило, і тоді Олф не гребував ніякою роботою на рудніках. Помалу-малу, працюючи спершу то на одному руднику, то другому, він вибився в управляючі і знову ввійшов у коло привілейованих. Однак рудники весь час переходили з рук у руки, і нові хазяї дедалі частіше міняли своїх управляючих. Олф відчував, що земля вислизає в нього з-під ніг: сьогодні вій не знав, кому служитиме завтра і чи не відмовляться взагалі від його послуг.

Граючи на біржі, він наживав і втрачав гроші, вперто силкуючись досягти такого рівня матеріальної забезпеченості, який дав би йому змогу розпрощатися з приїсками, обтрусити їхній порох із своїх ніг і доживати віку в достатках та супокої. Йому так і не пощастило обернути химерні бариші на цілком реальний капітал. Примара спокійного, забезпеченого життя маячила перед ним, то наближаючись, то відпливаючи кудись у незнану далечінь, мов ті міражі, що він їх безліч разів бачив у своїх старательських походах. Олф кляв зрадливість долі, примхи промисловості та ринку. Він завжди почував себе як на жаринах. Зрештою він кинув спекулювати на акціях; його останньою надією була робота в компанії Мідас. Вона давала йому твердий заробіток, з допомогою якого він все ще сподівався здійснити те, до чого прагнув усе життя. Старість і злидні лякали Олфа. Бачачи, як багато старожилів приїску блукають по місту, намагаючись виканючити собі хоч якусь роботу, або просівають породу на відвалах довкола рудників, він з жахом думав про те, що колись і сам може стати таким же бездомним бродягою.