Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— А чому ні? — заперечив Дінні. — Досі ж було саме так. Пригадую, ти й сам, бувало, непогано заробляв за цих порядків. Компанії як хочуть розпоряджаються жильним золотом — і досить з них.

— Справа не тільки в цьому, — вперто стояв на своєму Олф. — Англійські вкладники не розуміють наших приїскових законів. До них не доходить, що хоч якась дрібка золота на їхніх наділах може належати ще комусь іншому, а не тільки їм. Вони ніколи не визнають подвійного володіння. Тепер вони погрожують вилучити всі свої гроші з місцевих підприємств, якщо уряд поступиться старателям у цьому питанні. Коли ж до цього дійде, акції враз знеціняться, і все полетить шкереберть.

— Акції знецінюються уже не перший місяць, — сердито заперечив Дінні. — І зовсім не тому, що старателі почали боротьбу за свої права. Шахрайські махінації на рудниках, вичерпання окислених руд та розгнуздана спекуляція на лондонській біржі — ось де собака заритий. І ти не турбуйся про всіх тих ділків, нікуди вони не втечуть. Якщо акції погорять, вони їх поскуповують за безцінь, а потім спродають, коли почнеться бум. Ні, їх звідси не виженеш, вони до останку качатимуть з країни золото, а уряд нехай за них їсть усю кашу. Капіталісти самі про себе подбають. А тобі, Олфе, не з руки вболівати за промисловців та наших міністрів.

— Я служу Мідасівській золотопромисловій компанії, і мій обов’язок — захищати її інтереси, — сказав Олф, намагаючись не дивитись на Дінні.

— Як це розуміти? — запитав Дінні. — Якщо старателі закілкують ділянки на вашому наділі, то ти, виходить, теж побіжиш до інспектора вимагати ордера на арешт?

— Мені дали саме таку вказівку, — сказав Олф.

— Боронь тебе боже! — заблагав Дінні. — Не роби цього! Не йди проти своїх хлопців, Олфе. Цього вони тобі ніколи не подарують. Одна справа — такі пройдисвіти і вискочки, як Фріско, що запродався багатіям, — так від нього нічого іншого й не чекали. Але ти не можеш зрадити своїх товаришів, Олфе. Совість тобі не дозволить відплатити чорною невдячністю людям, з якими ти продирався через усю цю кляту пустелю аж від Південного Хреста! І ти не маєш права миритися з тим, щоб твоїх побратимів-старателів вижила з приїсків банда зажерливих негідників, готових запродати всю країну, тільки б самим розкошувати по Лондонах та Парижах!

Дінні трохи не плакав від болю й образи.

— Мені самому прикро, що все так вийшло, Дінні. — В Олфа теж затремтів голос, проте рішення його було остаточне. — Але мене змусили дати слово, що я захищатиму інтереси хазяїв, коли й на Мідасі почнуться заворушення. Мене б потурили геть, якби я не погодився, і що тоді було б з Лорою та Еме?

— То що ж, по-твоєму, старателі не мають ні жінок, ні дітей? — скипів Дінні. — Одначе вони не бояться постояти за справедливу справу, а ти, виходить, не можеш, чи що?

— Господи, авжеж, не можу! Повір моєму слову, — простогнав Олф. — Не можу я знову залишитись без роботи. Особливо зараз, коли всі тільки про те й торочать, що потрібні дипломовані управляючі, а таких, як я, що лише нахапалися знань, мовляв, треба гнати у три вирви.

— У мене зараз є гроші, Олфе, — сказав Дінні. Співчуття по товариша, якого він любив, мов рідного брата, переважило в ньому в цю мить усе інше. — Я виручу тебе в скрутну хвилину. Які можуть бути рахунки між давніми друзями.

— Ні! — з розпачем вигукнув Олф. — І не говори про це, Дінні. Я й так перед тобою по вуха в боргу. Ми заробляли гроші разом. Я все розтринькав або втратив. А ти зумів дещо відкласти про чорний день. Не можу я починати все з початку й ловити щастя за хвіст. Я повинен міцно триматись за те, що в мене є, і годі про це.

— Гаразд! — Дінні був у нестямі. — Ми з тобою довго дружили, Олфе, а тепер — кінець. Якщо ти проти старателів, то ти й проти мене. Я знати тебе не хочу, раз ти ладен миритися з будь-яким беззаконням, тільки б напхати власне пузо, а всі інші нехай дохнуть з голоду. Бачу, ти просто негідник, і більше нічого!

Дінні різко крутнувся й пішов геть у напрямі селища боулдерського рудника, їхня розмова відбувалася на дорозі; гола, спечена, мов цегла, земля відбивала сліпуче проміння сонця. Олф дивився услід Дінні, що з високо піднесеною головою войовниче шкутильгав дорогою, збиваючи ногами куряву. Олф не міг відповісти товаришеві тим же, не міг образитись на його слова. Негідник! Ні від кого іншого Олф не стерпів би такої образи.

— Та й як не погодитися з Дінні, — сказав він Моррісу, зайшовши по дорозі до нього в майстерню. — Я сам почуваю себе негідником, що не можу постояти за старателів у цій справі. Мені було б у сто разів легше порпатись разом з ними на тих клятих ділянках, ніж оце підгравати золотопромисловцям. Але не можу я, ніяк не можу піти на те, щоб втратити роботу.