У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя - навпаки - випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, - робила тим стеком півкола в повітрі.
«Непоганий улан…» - насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…
Панна під'їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.
- Що то бовваніє? - бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.
Панну вразила, більше - обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.
Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!
- Спека, ласкава пані, а вона - пся віра-біжить купатися!…
- Так, спека…- нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.
У панни - видно йому в бінокля - злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами… Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:
- Маємо певну варту, пане… Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане… пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?
- От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить… - не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.
Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.
- Ми, на жаль, забуваємо, - чув він, - а треба пам'ятати…
Ми покликані…
А далі - годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:
- Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. Naszych ojcdw nie raz poswiecana.
Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.
- Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам'ятала, а то… стоїть, слухає, - незадоволено реагує Трохименко.
Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові… Ніби вчителька в школі - аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пилььно слухає… Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.
Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьки навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.
У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?…
Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки… Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку…
- Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата… Я ж її не пуската…- кричить розпатлана Минка
Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова
Панна мовчки б'є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею… Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:
- Ой, панночко-голубочко, не вбивайте її… Вуйка Юхима свиня, - захлинаючись сльозами, голосить Минка.
Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у мит руці… А серце стукає йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку-на панну… Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!
- Хами, пся крев! -голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.
Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на сигу, зелену траву…
Читать дальше