Володимир Дрозд - Пришестя

Валя Параски Ракової, однолітка, нагортає купу піску: «Се буде наша хата». Хлопчик обтиньковує хату паличками з плоту: «А се буде наш двір». Валя кладе біля купи піску крем'яхи: «А се — наші дєтки, яни у дворі гуляють». А ще Валя кладе жовтий березовий листок обабіч нагорненого піску: «Се наша корівка, на городі пасеться. Іди по корівку, бо треба доїть, дєтки молока хочуть». Але не іде Хлопчик по корову, він чує лише дядину.

— А тади поліцаї облили клуню бензином і підпалили. Як свіча спалахнула. Закричали людоньки, заголосили, од плачу дитячого і камінь би ожив. А поліцаї нікого не пожаліли. Стіни клуні — із плоту, дак чиясь дитиночка між ліси ручечку просунула, так та ручочка і стриміла, покуль стріха не впала…

Котилося сонце по синіх небесах, але стемніли вони для Хлопчика, і сонце затьмарилося. І лише ручка ота дитяча з палаючої клуні — блискавкою у свідомість, у пам'ять. Назавжди. Допоки й житиму.

Наприкінці вісімдесятих років їхав я в своє село машиною. Біля крайніх чернігівських будинків «голосувала» старенька, геть згорблена бабуся. Я зупинився. Вона попросила підвезти до Лопатина. Лопатин — трохи вбік від Терехівки, через яку мені все одно їхати. Але якби і далі — погодився б. Палаюча клуня, повна людей, і рука дитини — ятрили пам'ять. Невдовзі виявилося, що бабуся — свідок тих подій. Я увімкнув диктофон. Запис виявився неякісним, заважав шум мотора, але і без диктофона розповідь моєї пасажирки лягала в свідомість незмивним вогненно-кривавим шитвом. Такою вона й залишилася на сторінках мого роману «Листя землі», тільки село Лопатин, якого нема на карті придуманого мною краю, замінено Крутьками. Ось рядки того страшного літопису.

«І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з «червоною мітлою» по хатах ходив. І набралося таких — дворів із тридцять. І зовицю мою одною з перших вписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв і сміявся з мук та смертей людських.

І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: «Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого». А йон крізь сміх одказував: «Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…»

І служив йон Богові смерті до останку, бо вранці знайшли Мефодія мертвого у хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.

А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його. Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…

І згадала я тади слова Нестора Семирозума, що їх матка моя переказувала, як ще жива була: «Посланець смерті ходитиме по землі, в ненависті зачатий. І будуть люди, які служитимуть йому вірою та правдою, і молитимуться на нього, забувши Бога життя. І просякне кров'ю земля наша, як водою». Аж так і сталося».

Пізніше Хлопчик навчиться майструвати калейдоскопи з пластинок скла, обклеєних папером, а ще краще — з уламків дзеркала, і химерний барвистий світ відкриється зачарованим очам його. Але такий же дивний калейдоскоп житиме в пам'яті його, де уламки часу, днів і ночей складатимуться в чудернацькі візерунки. Ось їхнє ще лоша, гніде, чеберяє тоненькими ніжками хутірською вулицею від колодязя, де його напувала водою мати, слідом і вона, матір, із відрами на коромислі через плече. І все — один лише цей кінокадр, вихоплений пам'яттю з потоку часу. Або усією родиною: мати, сестри і він, Хлопчик, вони молотять у сінцях просо, дорослі — прачем та палицями, а в руках Хлопчика — уламок дерев'яного обруча від діжі. І вже котить через село фронт, хутірські люди — в льохові, вогко, холодно і страшно, на сходинках — баба Телениха, з іконкою в руках. А вдосвіта вони родиною у вишеньках, в кінці свого городу, на розстеленій постилці; небо темне, хмаристе, шумлять верховіття дерев, у Малащиному дворі грюкає хвіртка. І мати каже: «Се Сашок повернувся». Одна ця фраза, викарбована в пам'яті, і більш нічого. Можливо, мовлена матір'ю особливим голосом, бо вона думала про нашого батька і снила його поверненням додому. І вже Хлопчик сидить на ґанкові того ж хмурого, осіннього ранку, сестри побігли до клубу, у центр села, де уже наші, мати доїть корову, що розстелилася наприкінці літа. Потім вона наливає Хлопчикові у кухля із снарядної гільзи молока, дає кусень хліба. А повз хату Халявинським шляхом у бік Чернігова повзуть військові з ланцюгами на колесах машини. Декількома днями раніше нашу корівку хотів одібрати німець, але мати повисла у неї на шиї і не віддавала навіть під дулом автомата. Німець стрелив над її головою і подався геть. І хоч Хлопчик знає про це лише з розповідей матері та сестер смак молока від порятованої матір'ю корови, і той осінній ранок він запам'ятає на все життя.