Володимир Дрозд - Пришестя

Господи, що суворо і незворушно зириш із небес на криваве стовковисько людців на грішній землі, чи відаєш ти про сни дітей, обпалених війною?

Гул, свист, ревисько, гойдаються стіни хати, ми вибігаємо на ґанок — сестри, мати, Хлопчик — і застигаємо незрушно, скуті страхом, онімілі від подиху смерті. Снаряд, холодно виблискуючи металом, летить, повільно, важко, над нашим городиком, де мати звичайно садовить огірки та капусту, летить над вишеньками, над похиленим тином, над хутірською вуличкою. У нього одне крило, розпростерте на півгородика, схоже обрисами на гусине, що ним мати змітає пилюку з припічка. Летить снаряд над хатою по той бік вулички, над Артемовим садом, над Загальним двором. Сон цей снився так часто, так урізався в пам'ять, що пізніше Хлопчик довго ще не вірив сестрам, які переконували, що такого не було. Було ж таке: німецька батарея восени сорок третього стояла у Дубровах, ярові, кілометрів за три від села, і била по лісу, де вже окопалися війська червоних. Снаряди перелітали через Хутір, через Гору і падали в Розі. Тоді погоріло багато хат над болотом.

Глибоке, яскраво-синє небо раптово темніє, кипить, бубнявіє, пузириться, наче вочевидь заростає коростою. Пухирці видовжуються, ростуть, і вже вони схожі на чорні гнізда ос у піддашші колгоспної комори. За мить це уже не осині гнізда, а бомби, що ними завішане усе небо. Хлопчик знає, що це бомби, але вони живі, вони довшають, як бурульки на стрісі, і скоро нагадують чорні дійки давно не доєних корів. З них пирскає молоко, червоне, і це не молоко, а кров людська. Кривавий дощ падає з неба, червоні краплі його течуть по шибках хатнього вікна. І цього, звичайно, не було, але був літак, який скинув бомби на Загальний двір, де стояли перед відступом із села німецькі військові обози. Хата зойкнула склом вікон, підстрибнула і знову припала до землі, наче зляканий зайчик. А на Загальному дворі, біля колгоспної комори з'явилися три ями-глибки. В одну з них пізніше кинули тіло розстріляного німецького офіцера, трохи пригребли землею, а зверху засипали сміттям із комори та клуні. Дві ж ями щовесни перетворювалися на баюри із гнилою, зеленкуватою водою, в якій полюбляли спечного дня купатися свині.

Але найжахніший сон, коли з гулом снаряду чи бомби розчахується раптом земля під хатою, тріщина живою звивистою змійкою повзе далі, через город і сад, через шлях та ростаньки на Загальний двір, і їй нема спину. Краї тріщини розходяться все ширше і ширше, відкриваючи глинисті ясна землі, нижче яких — безодня. І хата, і піч з нею, і ти з хатою та піччю падаєте в ту безодню, у ту пітьму, у той морок, аж поки сердечко твоє не стане грудкою криги у грудях, і вже ти не кричиш, бо не маєш сили, а тільки стогнеш крізь сон: «Мамо! Мамо!» І лише тепла материна рука, її заспокійливий шепіт, її молитва рятують тебе від безодні, від небуття, яке зветься, ти уже знаєш, смертю… Якщо я скажу, що психіка мого покоління травмована війною, я не скажу нічого, бо це усе слова, які ковзають по поверхні свідомості, і тільки. Усе набагато складніше і непоправніше.

Бо що б не писали вчені мужі про гени, то все тілесне — від батька з матір'ю, від дідів і прадідів земних. А душа людини прилітає з небесних сфер чиста, як аркуш паперу, на якому ще нічого не викреслено пером житейським. І чутлива вона до усього земного, як молодий листочок на дереві, ще аж липкуватий, такий ніжний. Пізніше душа погрубішає, загартується, в бруді земному і кіптеві од людського стовковиська. А поки що на ній, на душі дитячій, лише відблиски чистих, духовних сфер потойбічного світу, про який нам нічого не дано знати, лише солодко марити ним. І написане кров'ю людською на дитячій душі уже нічим і ніколи не змити.

Глибока, особливо для очей Хлопчика, хутірська вуличка, що в'ється між дворів і зникає десь у полях. По дну її тече піщана ріка, пісок, перемелений колісьми і людьми, м'який, теплий, босі ноги Хлопчика у ньому, як у купелі. На крутих берегах піщаної ріки, на випаленій літнім сонцем траві, попід тинками сидять хутірські жінки. Неділя, а може, Пречиста, храмове свято, бо у нас гостює дядина з Чорторийки. Вона і розказує хутірським людям, стишено розказує, озираючись довкола.

— Дак німці оточили Лопатин, нікого із села не випускали, а поліцаї ходили по хатах і усіх зганяли до клуні. Своїх не чіпали, а тольки тих, на кого зло мали, ще з років колективізації, хто в колгосп записався. Бо староста тамочки був розкуркулений. На фронт із Сибіру попросився, тади лінію перейшов, до німців, і в село вернувся. Назганяли яни, мо', душ із сто, болєй жінки та дєтва. І усіх у клуню, як у мішок, набили так, що заледве воротя зачинили…