Володимир Дрозд - Пришестя

Але серед тих калейдоскопічних картинок, де узори — з уламків часового потоку, чітко і сюжетно, довершеною картиною, вирізняється один із раніших днів, можливо, ще з літа сорок другого року. На лавочці біля Артемового двору — посиденьки хутірських жінок. Синє, з кучматими, білими оболоками небо, як це часто у спогадах Хлопчика. Шум машини з Халявинського шляху, за Малащиним двором. Жінки підхоплюються з лави і кидаються у Артемів двір, за хату, за хлівець. Сестри біжать через наш городик у бузкові зарості.

— Ти, Параско, з дитям, тебе не трогатимуть!..

І ми з матір'ю залишаємося на розстаньках, самі-самісінькі. Я — на руках у матері, тулюсь до її теплих грудей, обіймаю рукою за шию. З гори, з-за Малащиного двору, котить машина, легкова, зупиняється біля нас. Верх машини опущено. За кермом — шофер, німець, ще один німець, офіцер, сидить на задньому шкіряному сидінні, біля нього — дівчина, теж у німецькій формі. Офіцер киває до матері пальцем, аби підійшла ближче, джеркоче:

— Партизанен? Партизанен? — Так у пам'яті.

— Партизани у селі є? — запитує по-нашому дівчина.

Мені зовсім не страшно, машина така гарна, така цікава, відкрита, я вперше таку бачу. Страшно матері, і той страх нарешті передається мені, я ховаю лице в материному волоссі, що виглядає з-під косинки.

— Нема партизан, нема! — запевняє мати.

Машина рушає у бік села. Я довго дивлюся їй услід. Вона котиться попід Загальним двором і зникає за колгоспною коморою, назавжди з моїх очей, але не з пам'яті. Мати опускається на лаву і плаче. Від пережитого страху — за мене, за себе. Від принизливого страху на своїй і не своїй землі. Я виціловую її щоки в краплинах сліз. Солоний смак материних сліз — теж у пам'яті, назавжди. Через багато-багато літ у Сумському обласному музеї я довго стоятиму перед іконою, що зветься «Чернігівська Богоматір», жінка із величаво-скорботним обличчям, з дитям на руках, у червоно-кривавих відблисках, і згадуватиму наші хутірські розстаньки, і матір свою з Хлопчиком на руках, і той кривавий час, час війни…

Але що таке війна насправді, я дізнаюся лише через декілька днів після звільнення села від німців. Той страшний спогад нуртує в моїй душі, в моїй пам'яті впродовж десятиліть. Найперше моє оповіданнячко, написане ще в ранній юності, недолуга, але щира спроба побачити війну, смерть очима дитини. Так, як бачив її Хлопчик з материних рук осіннього дня сорок третього року. Хлопчикові щойно виповнилося аж чотири роки. Ані відчуття, ані розуміння смерті, звичайно, не було. Але була чітка, глибока фіксація кожної сцени кривавого дійства на кіноплівці-пам'яті. Мабуть, не лише пам'яті, а й душі, свідомості, підсвідомості, як тепер модно казати. Бо довго ще побачене знову і знову спливало у снах Хлопчика чорним кошмаром. І залишилося в ньому назавжди незаживаючою, пульсуючою раною.

Поранене дитинство.

Хмурий вересневий ранок. З котроюсь із сестер ми пасемо нашу Лиску за Артемовою клунею, на кагатах. Нудотно-солодкий смак пасльону, що китицями, жовтими, у краплях нічного дощу, дражниться з кущів. З поля, повз кагати, стоячи на возі по коліна в соломі, шмагаючи віжками худореброго коника, мчить одноокий Андрій:

— Там, у скирті — німець, офіцер!

Ми стоїмо край поля, за колгоспною вівчарнею. Військова полуторка із солдатами гуркоче полівкою. Сіється дрібна мжичка. В глибині поля, над Ближнім рівчаком, — скирта соломи. Від неї по стерновищу у бік рівчака біжить темна (крізь сіру мжичку) постать. І — все. Кінопроектор пам'яті гасне. Той же похмурий вересневий день. А може, наступний. На Загальному дворі, біля комори — гурт жінок, підлітків, дітей. Хутірські пси. На згірку, ближче до водокачки — шерега військових. Енкаведисти. Нове слово — шпичаком у пам'ять. З гвинтівками в руках. Коло них спійманий у полі, біля скирти німець. Світле, розкуйовджене волосся, кітель розстебнутий, з-під нього визирає нижня сорочка. Босий. Старший над військовими щось читає з паперу. Троє енкаведистів підводять німця до комори, становлять біля стіни, викладеної з грубезних брусів. Енкаведисти відступають на декілька кроків, зводять гвинтівки. Німець залишається біля стіни САМ. Як на сцені сільського клубу. У нього крейдяне обличчя. Плечі під кітелем перехняблені, опущені, і, може, від того руки видаються довгими, трохи не до підігнутих колін, висять, як одчахнені гілки, долоні з-під рукавів — кольору перестиглого пасльону, пальці бігають по сукну штанів. Очима німець ковзав по хмурому небу, з якого знову сіється мжичка. Старший над військовими різким голосом командує, гримлять постріли, з яблунь у дворі шукає в небо чорне вороння. Німець падає, як підтяте сапою кукурудзяне стебло або як стемніле на осінніх дощах уже безголове, вивернуте із землі соняшничиння. На лицях жінок — краплі дощу, а може, і не дощу. Солдати беруть мертвого за ноги і тягнуть через двір до вирви од бомби. Кидають тіло у яму, загортають землею. На моріжку біля комори, де щойно лежав розстріляний німець, — калюжка крові, з чимось білим на дні, а зверху плаває його око.