Володимир Дрозд - Пришестя

Мій батько, творець коліс, мав хист і в деяких інших сферах мистецтва. Він чудово малював коней, але про це я дізнався вже пізніше, після повернення його з війська. Ще батько мастакувато демонстрував на білій стіні, коли горіла гасова лампа, театр тіней. Зчеплював пальці рук і по стіні стрибав зайчик, його наздоганяв сердитий, голодний вовк, повільно, наче по грузькому болоту, брела рогата корова, за нею впідстриба бігло телятко. Перші казки, які відклалися в пам'яті Хлопчика, — з того театру тіней на хатній стіні. А ще батько вирізьблював з дерева ляльок, руки, ноги і голови їх кріпилися до тулуба дротинками, і були вони наче живі. Особливо, коли батько підвішував їх на нитках до пальців своєї правиці. Батько ледь ворушив пальцями, а лялька слухняно марширувала по столу, вимахувала руками, віддавала честь, зовсім, як солдатик. Батько пішов на війну, а одна з ляльок, ним змайстрованих, ще довго висіла під стелею, над полом, де я звичайно спав, обкладений, аби не скотився на підлогу, подушками. Коли відчинялися хатні двері або вікно у сад, вона оживала від повіву вітру і ніби летіла, розкрилюючи руки, під білим небом нашої оселі…

Оті мистецькі мандрівки батька у примарний світ ляльок та тіней і спричинили, мабуть, своєрідне сприймання Хлопчиком реальності у роки німецької окупації. Принаймні у пам'яті залишилося відчуття несправжності і тимчасовості усього, що відбувалося навколо нього. А може, йому передалося відчуття матері, яка знала серцем, що усе це лихо минеться і Грицько її повернеться додому, ще й переможцем. Навіть, коли серед ночі у вікно постукалася сестра Люба, яку староста черговий раз відправив до Німеччини, хоч їй ледь-ледь виповнилося шістнадцять, постукалася і розповіла, плачучи, як вона тікала із збірного пункту на станції на зв'язаних простирадлах з вікна третього поверху, навіть цей випадок Хлопчик сприйняв як дивну гру дорослих. У сорок першому фронт обминув Петрушин, далекий від головних доріг, і в село зайшла якась господарча німецька частина. Німці їхали на великих, з підстриженими гривами і хвостами конях, запряжених у окуті залізом підводи. Нічого іншого, окрім тих коней і підвід, не відклалося у його пам'яті. Десь пізніше у селі стояли італійські солдати. Вони були смішні, бо нагадували Хлопчикові вирізьблених батьком із дерева ляльок. Так само вимахували руками, бігали навколо хати, джеркотіли по своєму і стукали у вікна. Поліцаї, а їх на Хуторі було аж троє, ковзнули по пам'яті тінями, на заметеній снігами вулиці, як на білій стіні. Можливо, сімнадцятирічний син Тетяни Отроховичевої Іван і спокусився на «красивенну одіж», форму поліцаїв. Але більшість їх, залишивши військо, що відступало, і повернувшись скоренько під жінчині спідниці, спокусилося на владу над беззахисними односельцями. У кінці Артемового саду стояло дерево, здається, бересклет, яке щовесни буквально обсипали яскраво зелені майські жуки. Вони геть об'їдали листя, і дерево ще довго стояло голе, наче всохле. І смерділо од нього на всю вуличку. Поліцаї так само обсіли село і пили з нього останні соки. Німці, принаймні для петрушан, були далеко, у місті, ярмо на шиї людей вони одягали руками наших таки ж «підшивайл». У пам'яті Хлопчика відкарбувався морозний зимовий день у холодній хаті. Мати, і сестри, і я — на ледь теплій черені, топити не було чим тої зими, лютої, ніби сам Бог розгнівався на людей, навіть хрести на кладовищах поспилювали і попалили у печах. На шибках — пишна, кучмата паморозь. Сестри прохукали вікновинку у шибці обмерзлого пічного вікна. Встромивши голову в ополонку на стіні, Хлопчик побачив засипаний снігом по самі вінця круч шлях. Шляхом корячкувате, така в нього була хода, брів од свого двору Малащин Сашок, за спиною стриміла гвинтівка.

— Шашок іде, з ружжом, — мовив Хлопчик.

Наче морозним вітром війнуло на піч. Сестра Люба забилася в куток, накрилася рядном. Для неї саме заходжувалося про відправку в Німеччину. Мати зблідла і перехрестилася:

— Невже знову по наші душоньки?!

— Поліцай чортів! — кресонула гостра на слова сестра Марія. — Щоб йому руки-ноги поламало!

І притихли, принишкли, слухаючи тривожно, чи зарипить сніг на задвірках, чи скрипнуть двері у сінцях, чи бамкне клямка. Навіть Хлопчик — і той занімів, всотуючи у душу страх і ненависть на все життя майбутнє. Здається, того разу пронесло. Але поліцаї порядкували на Хуторі, як хотіли. Стриму їм не було ніякого і влади над ними — жодної, окрім хіба що старости, який разом з ними їв і пив. Корову од нас забрали у перші місяці окупації. Викохана матір'ю з телятка, вона давала багато молока, і Сашок забрав її собі, а свою здав за нас у німецьку армію. Було у нас лоша, чи прибилось до нашого двору, чи мати виміняла на щось у солдат. Коли підросло, Малащин Сашок і на нього поклав око. Поклав око та й забрав невдовзі у свій двір, а нам нібито пообіцяв натомість теличку. Достеменно я цієї історії не знав, а розпитати уже нема в кого. Знаю лише, що ту теличку мати випрохувала у Сашка довго і безнадійно. Уже коли загриміло на сході і запахло для поліцаїв смаленим, він сам привів її у наш двір. Відчуття несправжності і тимчасовості тогочасного життя було, мабуть, не лише в Хлопчика. Було воно і в самих поліцаїв. Свій страх вони заливали горілкою. Якось мати взяла Хлопчика на руки і пішла до Малащиного Сашка нагадати у черговий раз про обіцяну теличку. Переступила поріг хати, а там — гульбище. Досі в пам'яті моїй — довжелезний, через усю хату стіл із наїдками та напитками. А навколо, як жуки майські на бересклеті, поліцаї у формі, на чолі стола — сам староста. Потім його судили, в самому Петрушині, і він зник із села, наче й не було ніколи. Ми з матір'ю сирітками, прохачами стовпіли в порозі хати, а поліцаї гуляли. Оте приниження матері — теж навіки в мені. Здається, саме тоді поліцаї гуртувалися на партизанів. На розстаньках біля нас було багато галасу і похвальби. А поверталися з лісів тихо, везучи на підводах загиблих і поранених. Гаврило Реп'ях залишив у лісі свою правицю і ще якийсь час по війні ходив з рукавом, схованим до кишені піджака. Потім усім колишнім поліцаям дали по десять літ. Гаврило і Миколай Карусів, він жив на сусідній із Хутором вулиці, через городи, з таборів не повернулися. Малащин Сашок вижив, повернувся. Скоро уся їхня сім'я, продавши хату, виїхала до Чернігова.