Володимир Дрозд - Пришестя

Безмежне синє-синє, без жодної цяточки хмар небо наді мною — перше, що зафіксоване пам'яттю Хлопчика. Хлопчика, якого рідні звуть Ябля . Бо так він каже на яблуко: «Мамо, дай яблю!..» Сад за хатою. Можливо, цей спогад — ще з колиски. Я лежу горілиць, наді мною синє-синє небо, по ньому котиться велике яскраво-жовте, аж боляче очам, яблуко-сонце, я простягаю до нього руки: «Ябля! Ябля!..»

І ще, уже десь наприкінці літа: по дну синьої чаші наді мною кружкома пливуть бусли, виписують коло за колом, повільно, прощально, сумовито, білі, з темними цятками на розпростертих крилах. Потім ковзають по небесному схилу і зникають до наступної весни.

І ще, це уже на межі літа і осені, уже сорок першого року. Я уже стою на задвірках, на плацкові, над шляхом, що починається із розстаньків коло нашого двору і повз хату тітки Малашки тече до города. Город — це гостинці, білі булки, бублики і цукерки-подушечки та червоні півники на паличках, це уже я знаю, це уже в мені. Шляхом з боку міста бредуть люди з клунками за плечима, з хатнім майном на тачках, ведуть кіз. Люди звуться погорільцями , бо город горить. Люди тікають від німця, од війни. Війна насувається із заходу, де обрій ковтає сонце і звідки приходить ніч. Біля мене — сестра Люба. А над нами — на денці синьої небесної чаші — кружкома літають бусли, чорні. І стрекочуть залізними голосами. Один з них вихоплюється з кола: «Все, я більше з вами не граюся…» За ним тягнеться димок, ще прозорий, легенький, наче з димаря хати, коли піч їсть солому. Але з кожною миттю хвіст чорного бусла набубнявіє, темніє, стає широким пасмом на синьому, бусел летить до землі, ковзькома, по небу, наче по крижаній ковзанці, і вже це не птах, а літак, з хрестами на крилах, тепер він схожий на крилату зміюку, що зависає над Хутором. А потім десь у полях бабахкає так сильно, що деренчать шибки вікон, а літаки кружеляють і кружеляють у синьому небі і сварять одне одного злими, залізними голосами…

І знову небо. Пекуче, синє. Жодної хмарини. А десь за селом — розкотисте погримує. Хлопчик — на руках у матері. Мати з Хлопчиком — біля хвіртки, що виходить на хутірську вуличку. Уже немає удома батька, він зникає з життя Хлопчика на багато років, він повернеться восени сорок п'ятого, повернеться чужим дядьком , і мине чимало часу, допоки Хлопчик звикне, що цей чужий дядько і є його батько. Матір ішла за підводами з новобранцями аж до мосту на Халявинському шляху і несла Хлопчика на руках, але Хлопчик знатиме про це лише з розповідей, пізніших. На вулиці біля нашої хвіртки — хутірські жінки. Тітка Параска, тітка Явдоха, тітка Ольга, тітка Наталка — Хлопчик уже вгадує їх, уже знає кожну в обличчя; широкі, як дзвони, спідниці, фартухи, босі ноги товчуть пісок глибокої, виїмкуватої вулиці. А грім котиться по синьому небу, і ніде жодної хмарини. Хлопчик уже знає, що гримить, коли край неба застеле темно-синя хмара. Грім із чистого неба — це і є війна.

— Дак се яно під Звеничевом бухкає.

— Мо', німець у наші болота і не попре, туточки з його машинами робить нема чого, загрузне по вуха.

— Йон і пішки прийде, по земельку нашу.

— Чернігів горить, як свічка, уночі скумасно на небо глянуть.

І досі в пам'яті моїй — криваво-червоне небо за нашим садом, там, куди стелиться шлях, що пахне городськими гостинцями. А серед дня край неба за нашим садом занавішено чорним димовиськом. Я побачу спалений Чернігів восени сорок п'ятого — чорні кістяки будинків, чорні згарища і зграї чорного вороння над руїнами. Рання, з двох літ, пам'ять Хлопчика, хай і уривчаста, епізодична, але чітка і щедра на деталі, що ніби вкарбовані назавжди у свідомість, — результат, звичайно, потрясіння дитячої душі війною. Осяяний теплим сонечком і синім небом, барвистий, затишний, добрий до дитини земний світ раптово повертався до неї іншим, злим, темним лицем. Для самого Хлопчика ніби нічого і не мінялося. Зник батько, але між батьком і Хлопчиком ще не було напнуто струн, які б обривалися з болем. Руки і груди матері були такі ж теплі, лагідні, як і раніше. Як і раніше, світило сонечко і синіли небеса. Але горе, тривога, розгубленість дорослих і його обкутує невидимим для ока, проте важким, їдким туманом. Ось Хлопчик дибає по грядках біля хати. Лапате листя капусти, наче шматини неба, простелене по землі. Рудувате, присохле огудиння огірків, а між огудиння — пузаті жовтяки. Мати розрізає їх навпіл, вибирає насіння: «Посіємо, синку, навесні. Якщо Бог ще дасть життя нам…» Хутірською вуличкою іде Семен Будаш із відром у руці. «Тітко Параско! Чому ви не біжите на колгоспну пасіку, там мед хапають, хто скольки донесе, а бджіл викурюють!» — «Чужий мед — гіркий мед…» — одказує з грядок мати. «Дак німці все одно пасіці капут зроблять. Давайте посудину, наллю меду, дитині на скибку!» Мати ще роздумує, а сестра Марія вже біжить через грядку із горщиком у руках. У відрі, повному меду, плавають уламки стільників і мертві, з обгорілими крильцями бджоли. Золотистий мед пливе у горщик повільно, як погідний літній день у вечір. І того ж дня, а може, наступного під дашком нашого ґанку, на лаві, на яку мати звичайно становить дійницю з молоком, аби налити мені у кухоль пінистого сиродою, сидить, звісивши ноги, одноокий Андрій. Живе око його блимає до нас, наче каганець на комині печі, а друге — затягнене більмом. Чоловіків забрано на війну і він тепер за якогось там начальника у колгоспі. «Хапайте мішки і біжіть у комору по зерно, — каже Андрій суворим голосом, — бо мені наказано комору підірвать, щоб нічого фріцу не зосталося, сама земля мертва». — «Дак німець прийде і піде, а нам далєй жити на цій землі», — зауважує з призьби, де вона лущить у дерев'яні ночви квасолю, мати. «Як хочете, а тольки я зараз іду комору зривать, ось і міна мені на сеє владою видана… — Андрій дістає з кишені штанів круглу, з двома ріжками, металеву фляжку. — Ось тольки запобіжник одкручу і кину, од вашої хати і від усього Хутора самі тріски залишаться!» І він починає згвинчувати з одного з ріжків фляжки кришечку. Сестри кидаються із ґанку у темні сінці, я вростаю тілом в одвірок, не зводячи очей із в'юнистих пальців дядька, що ворожать над лискучою цяцькою. І тільки мати моя, наче заведена, лущить квасолю і спокійно каже до гостя: «Се у тебе така міна, Андрію, як я дівка. Я уже три війни пережила і набачилася. Ще в миколаївську мій дід з такої міни косу на зиму змащував, аби не ржавіла. Іди одсюль, куди ноги несуть, і не пужай дітей моїх, їм і без твоєї цяцьки є чого пужаться». Андрій загвинчує ріжки, ховає фляжку до кишені, сковзує з лави: «Ну, як знаєте, моє діло сказать…» І хилитає далі на Хутір.