Володимир Дрозд - Пришестя

А тади ото сяя війна почалася. Ну, думаємо своїми дурними головами, визволителі прийшли. Як німці вступали, я кошик яєць винесла, по одному роздавала. Уже німці ввійшли, а колгоспну пасіку ще розтягали. Меду понаносили, хто скольки хотів. У Артема, йон сторожував на пасіці, бочки меду стояли. А тади один німець, солдат, напився, вікно вибив і примушував Артема з Артемихою по вулиці марширувать. «Айн! Цвай! Драй! — кричить. — Айн! Цвай! Драй!» І щоб ноги вище піднімали, показує. Дак яни, Артем із Артемихою, як гуси, попоходили вулицею. Реготу було. А в Аркана, що у Рачихи жив, п'яний німець стрелив і поранив. Далєй на порозі ліг і заснув. Артем з Артемихою у хлівці ночували, разом із скотиною. А тади ж стали молодьонків у Німеччину забирать. І Віру Карусьову, і Сашка Артемового. І се ж Любу, сестру твою, только яна якось що втекла і довго ховалася. І нашого ж сина. Дак Олексій пішов у німецьку комендатуру за сина просить, відпустили, а тади ближчей забрали — у поліцаї. Тади сильно у поліцію сватали. Одежа у поліцаїв красивенна була, за все красивеє і пішли. А которих — силою. Тади зібрали їх і кажуть: «Поїдете на партизанів!» Куди діватися. Се ж і Гаврило Реп'яхів із Хутора, і Сашок Малащин, і наш син. Дак побили їх партизани сильно. Динякового Омельку геть покарбували, йон добровільно записався у поліцаї. Гаврилу руку одірвало, вирвався, лікувать повезли. А Омельку — того хоронили привселюдно. Староста і всі біля нього начитували. А наш, нігадки, вернувся, не зачепило. Дак поліцаї деякі відступили з німцем. Наш не став із німцями відступать, додому прийшов, на засторінок поліз, сховався. Бо ми уже знали, що у Стасях отаких людей побили, як німець відступив. Се ж ми самогонки понаганяли. Як вступила наша перва лінія, побігла я у солдат за самогонку коня куплять. Що ж думалося, що ми тепер самі хозяїнуватимемо, що колгоспів уже не буде. Сам Сталін нібито обіцяв такеє. А Марія Карусева письма читає солдатам та й каже: «Он того матка пішла, що в поліцаях був і на партизан ходив». Осе так, уже мені і не до коня. Солдати підбігли: «А де твій син?!» — «Дома». — «А чого дома?!» То я швиденько осюдою, поза городами, та попередила: «Утікай, куди видно!» А юно, як перва лінія іде, так треба не показуватися. Коли Марія Карусева уже веде їх, начальників. Дак йон у копиці сіна, за акаціями три дні пролежав. Далєй приходять: «Нехай німецьку одежу несе!» Одніс, і його одпустили. Се сьогодні одпустили, а завтра усіх їх погнали на перву лінію, на фронт. Которих на перву лінію, которих у тюрму. Наш синок і поранений прийшов із фронту, а вісім годиків своїх погодя одсидів. Отакая жисть наша була. Хоч круть, хоч верть, а під черепочком — смерть…

Ольга Богулиха ще жива. Принаймні, жива була, коли я востаннє навідувався в свій Петрушин, на похорони Мотрони Тихонівни. У церкві вона тулилася до півчих і підтягувала своїм тріснутим старечим голоском. Півчі непомітно відштовхували Ольгу плечима, там своя конкуренція, півчих садовлять за поминальний стіл, і щось перепадає від попа. Але жила вона уже на іншому кутку села, у хатині якихось родичів, що переїхали до Чернігова. Уже не було на світі її старшого сина Миколая, і онука не було, Володьчиного сина. І не було хатки на Хуторі, розсипалася на порох, як і Палажчина, тепер там бур'янище. Хатка стояла на узвишші, а до вулиці скочувався просторий, зелений, зарослий споришем двір. І хатка Ольжина, і двір, і садок біля хати — то все моє дитинство. І досі часом сниться мені, як повертаю крутьолку, відчиняю двері, оббиті ганчір'ям та соломою, і ступаю босими ногами на земляну долівку. А від мене під піл тікають цибаті болотяні птахи, що зимували в Ольжиній хатині, їх, підранків, приносив із болота її син Миколай, чередник. Усе дитинство дружив я із її молодшим сином — Володькою. Уже працюючи в Олишівці, у редакції районної газети, провідав сестру та батька. Із Петрушина вантажівкою віз мене Халявинським шляхом Володя Богуля. Він шоферував у Чернігові і теж вертався на роботу. Був ранній передосінній ранок, сонце золотило верхів'я верб вздовж шляху. «У тебе є женщина? — запитав Володька. І з гордістю повідомив. — У мене є женщина…» Дитинство наше закінчилося. Володька побудувався в Чернігові, більше ми з ним не здибувалися. Миколай ще раніше пішов у прийми, на Низ. Ольга доживала віку у своїй хатці на Хуторі, поки хатка і завалилася. Синам вона не вельми треба була. Особливо невісткам. Із невістками вона не зживалася. Одну зиму няньчила онука у Володьки, але напровесні повернулася на Хутір. Десь у ті роки, ще в хатці на бугрі, я і записав на диктофон її балачку…