Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Київі, що церкви божі, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами. Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі, Печорського не було зовсім, а

Старий, або Верхній, город після Хмельниччини безлюдовав. Де не де сгояли по

Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне, і сини з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться. Ідуїь паші прочане по тих закоулках, аж дивляться - посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів, гляне, аж. за водами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.

Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель,- тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу.

Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами. Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що

Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови. - Пане господарю! - каже.- І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор,

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав

Петра да й каже: - Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама. - Де тобі десята! - підхопили, шуткуючи, гості,- Хіба сота!

- І сотої нема! - закричали усі гурбою.- Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрам! Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду. - От наш старий Шрам! - кричали міщане.- От наш батько! - Що се, Тарасе? - каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Вкраїні? - Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - кажеТарас Сурмач. -Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Тараса Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату. - Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам. - Чим же тебе шанувати, вельможний пане? - Нічим не треба, Тарасе. - Як то нічим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хіба зарок положив? - Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим. Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу. - Добродію мій, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така мені па старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок?

Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча! - Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку. - Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати!

Ніхто не одцуравсь моьі хліба солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волоссє,- тут ось треба запобігги, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!» -Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). - Чи до речі ж осе чоловікові, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах? -Та що чи, куме, коло ньою панькаєш? - сказав хтось ізбоку товстим голосом. Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат їм не куппанія,- от воно що! Як сказав, то паче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкім духом дихали. - Е, пек же його матері! закричало десягеро разом.- Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської? - Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати? - К дияволу кармазинів! - загукала громада, роздрочившись, як бугаї.- Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний