Пантелеймон Куліш - Чорна рада

В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами, Мостивими панами, Мирно проживати,

Аніж піти лугів потирати,

Своїм тілом комарів годувати? Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі чепер у мене й другого прі звища, як Барабаш! - Бгате Іване! - каже Черевань, а сам аж тремтить.- Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем.

Покажу я тобі, що я по Барабаш; іду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні,- з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою. - Отеє так по-козацьки! - казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в

Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. - Дай же,- каже,- руку да обіймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі. - Даю і обіцяю, бгате! - каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама. Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі. - Ходімо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допоміг нам у нашому доброму ділі. V Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в

Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. От же років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, усе те було дерев'яне. Усередині в монастиреві сгояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський і школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. Постоявши прочаен наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись.

Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось. Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а піп січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: «Лицар славного війська Запорозького»; а над ляхами: «А се проклятущі ляхи». Знаєте, тоді ще Хмельниччина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко. Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри.

Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які то колись були лицарі на

Вкраїні. Був і Самійло Кішка, що й досі про його співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю і п'ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому господь допоміг і себе, і товариства півчвартаста визволити і як, узявши ту галеру, приплив до козаків і корогви хрещаті давні у кишені козакам привіз - не зневажив козацької слави. Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають - за оградою щось гуде, стугонить, наче ірім гримить оддалекй, і муіики грають. - Се,- каже чепчик, що проводжав їх по монастиреві,- се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудсі біжать за ворота? Жодною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. Біда нам із сими іскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись - половина бурси і вродиться да Порогами. Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тільки й чути: «Запорожці, запорожці з світом прощаються!» Що ж то було за прощапнє з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять,- хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки,