Пантелеймон Куліш - Чорна рада

і поїхали всі через Верхній город, а далі Михайлівською стежкою через Євсійкову долину, на Печорську гору. А по Печорській горі росла тоді скрізь дика пуща.

Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась поміж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатії кучуруги. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послі тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жіночого боку. Остались наші прочанки тілько з Василем Невольником. Аж ось з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кармазини, їх наздогнали запорожці,-тих двоє, що одрізнились коло Братства од прощальників. Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї ідуть не по людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами. Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожці перекликались через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало. - От, брате, дівка! - гукне один.- Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво! - Еге, є сало, та не для кота! - озветься другий через дорогу. - Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую! - А як поцілують коло стовпа киями? - Що мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях! Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут па дорозі байрак.

Запорожці так і кинулись туди, як тії демони. - Василю! - каже тоді Череваниха.- Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде? - Не бійся, пані,- каже, всміхнувшись, Василь Невольник.- Добрі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не займають. А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те байдуже. - Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову старший.- Знаєш, що я тобі скажу? - І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби. - От же почуєш од мене таке, що аж оближешся! - Ого! - І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, да для такої дівчини можна покинути і батька, й матір. - Чи вже б то? - А то що хіба? - Куди ж тоді? - Овва! Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою да й каже: 53 - Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вигадчиком, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у городах і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби! - Ще я не таке скажу тобі! - гукнув, як із бочки, запорожець. - Було б з тебе й сього,- одвітовав другий,- якби почув батько Пугач: одбив би він у тебе хутко до баб охоту! - Ні, таки справді, Богдане. Який враг шутковатиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що? - А що? - Подивитися б, що там у вас за гори! - Отакої! - Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку, та й гайда в Чорну Гору!.. - І ти оце по правді говориш? - Так по правді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч і к чорту в зуби, не то до чорногорців. Отак тії каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти - йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим-то

Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне - аж і нема нічого. VI Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, ти церкви під золотом та під скульптурою? Се ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир